Країна гіркої ніжності - Страница 102

102

— Доброго дня, — сказала Віталія й почула у відповідь:

— А ви ще ліпша, ніж на портретах.

21

Олеся таки мусила після повернення до Києва звернутися до Ігоря Леонідовича. Батько її дзвінку зрадів, зустрілися в агентстві. Там добував останні дні, бо нова влада мала на цю посаду свою людину. Влаштувати на роботу? Звісно, допоможе. Юрист? Тим краще. Хоч своїх юристів у Києві багато, усе одно допоможе. Він дивився на доньку ніжними очима.

Ще ніжніше вдивлявся, вбирав у себе її всю Ярослав. Після його переїзду до Києва Олеся сказала, що може знайти дешеву квартиру в центрі столиці.

Він:

— За скільки?

Олеся:

— Платитимеш хіба комунальні послуги, електрику.

Ярослав:

— Олесю, не змушуй мене думати про тебе погано. Ти ж не дочка олігарха?

Олеся:

— Ні. Я просто хочу тобі допомогти.

Ярослав:

— Я справлюся сам. І сам собі знайду квартиру.

І знайшов. У тій квартирі вони регулярно зустрічалися. Ярослав сказав:

— Я тобі хоч зараз можу зробити пропозицію руки і серця, сонечко. Але давай я стану на ноги. І тоді відіграємо найшикарніше в столиці весілля. Ти мені віриш?

Олеся вірила. А Ярослав перевершив усі її сподівання. Влаштований за протекцією Ігоря Леонідовича в акціонерне товариство «Спецточтранспостач» на посаду всього лиш юрисконсульта, через півроку він став начальником юридичного відділу товариства.

Ще при влаштуванні, познайомившись із Ярославом, Ігор Леонідович сказав Олесі:

— Це дуже солідна, хоч ніби й маловідома фірма. Дотична до специфічних, надто особливих, нафтових, газових, спецтехнічних поставок і спецрозподілу певних запасів, як прийнято казати, «блакитного палива». Навіть на рядові посади туди нелегко потрапити. Май на увазі, далі все залежить від твого молодого чоловіка.

— Він ще не мій, — сказала неправду Олеся, не хотіла впускати таточка у свої таємниці.

— Що ж, тоді все залежить від цього юнака, — сказав Олесин батько. — Від його здібностей. Зарекомендує себе — дивись, не тільки там втримається, а й літ за п’ять-сім стане начальником відділу. Щось у ньому є чіпке.

Так, Ярослав дуже здивував і порадував Олесю, коли став начальником відділу через півроку. Якщо точніше — через п’ять з половиною місяців. Ще через рік і чотири місяці, на межі осені й зими, Олеся, виходячи з корпусу інституту філології, почула сигнал машини. Шикарна іномарка, що стояла біля бровки тротуару, не могла до неї сигналити. Ярослав часом приїжджав — і сюди, і до неї додому — але на вітчизняному «ланосі», машині, яку купив за кредитні гроші. І все ж сигналили до неї. Коли опинилася зовсім поруч, двері шикарної іномарки розчинилися, із задніх дверцят спершу визирнув, а потім ступив на землю Ярослав — якийсь підкреслено урочистий і офіційний. Широким (королівським, подумала Олеся) жестом запросив:

— Прошу, Олесю Вікторівно.

Олеся, звісно, приголубила його руку — їй подобалося, коли її ніжна рука, а особливо в тонких ажурних рукавичках, як зараз, тонула в його не надто великій, але міцній і в той же час лагідній (захоплено-лагідній, ось як!) руці. Чоловічій, як і належало. Тонули пальці, долоня, а за ними вся вона, Олеся.

Тепер ця рука посадила в машину. Там Олеся привіталася до водія, а тоді до Ярослава:

— І що все це означає?

А серце бух-бух: «Невже так обставлене офіційне освідчення і прохання руки й серця, якого ти давно чекаєш?»

— Те й означає, — почула, — що ми зараз кудись поїдемо й дещо відзначимо. Рушайте, Олександре Петровичу.

У ресторані, обладнаному в старовинному українському стилі, Олеся й дізналася: Ярослава призначили виконуючим обов’язки генерального директора, він же голова правління їхнього АТ. Тримаючи в руках келих з вином, Ярослав сказав:

— Тобі, як найближчій мені людині, можу признатися: справжні власники нашої фірми, ті, хто тримає її основні акції, пообіцяли, що обрання головою правління — це формальність. Але я розумію, що й цю формальність ще треба заслужити. Підтвердити роботою в ці два-три місяці, до зборів.

Збори акціонерів, довідалася Олеся, мають відбутися десь на початку наступного року.

— Якщо все буде нормальок, — сказав Ярослав, — то влітку наступного року відгуляємо нарешті наше весілля.

— Це що ж — ти мені робиш пропозицію? — Олеся вимовила це трохи лукаво.

— Виходить, що так, — посміхнувся Ярослав. — Я, звісно, мав би тобі піднести зараз обручку. Але, — тут він цокнувся своїм келишком, — я буду відвертим: хочу, аби наші обручки вартували більше, ніж я можу заплатити зараз. Щоб з камінчиками були. Ну, хоча б манюніми такими. Сама розумієш — зарплатня в гендиректора значно більша, ніж у начальника відділу.

Він усе розрахував і обрахував, її коханий Ярослав. Як не дивно (вона ж бо знала себе), така розрахованість-обрахованість, така тверезість не образили, а навіть порадували Олесю. Захоплення викликали. Хоча б прийняла й дешеві обручки. Без діамантів-шмантів. Без манюніх чи великих камінчиків. Але якщо він хоче — то хай так і буде. Трапиться. Відбудеться. Станеться. У неї. У них.

Сказала тільки:

— А камінчики будуть як просо?

— Більші за макове зернятко — обіцяю, — засміявся Ярослав.

Коли випили й закусили, Олеся спитала, притишено, напівшепотом, наче боялася, що хтось може почути чужий, хоч у ресторані було негусто відвідувачів:

— Як це тобі вдалося, Славчику?

— Що вдалося? — Ярослав удав, що не розуміє.

102