Країна гіркої ніжності - Страница 106

К оглавлению

106

Враз Олеся пригадала іншу мамину розповідь.

Як вона подумки уявляла її весілля. Тоді, коли хворіла, коли вважала, що помре…

А зараз… Зараз зовсім інше.

«Я таки п’яна, — подумала Олеся. — П’яна і вредна. І втікаю від чогось, чого не знаю. Але хіба я втікаю?»

— Ти дорого продала свої портрети?

Спитала і завмерла. Невже це так важливо?

— Дорого, — мамині очі сміялися. — Дуже дорого. Я найдорожча в Луцьку жінка. Не віриш? Спитай в дядька Андрія.

— Вірю, — сказала Олеся.

«А я найдорожча дівчина в столиці, — подумала. — Найдорожча київська штучка, яка вміє вибирати. Але… Але, мамо, не вмирай. До весілля, і після весілля. Ніколи».

23

Віталія Снігурець (вона поміняла прізвище знову на мамине перед останнім своїм приїздом до Києва) покинула цей світ, відлетівши у ліпший, навесні. Біля неї в останні дні — трималася надзвичайно мужньо — знаходилися двоє чоловіків, котрі її кохали, і двоє жінок, які любили не менше, — мама Даза й Олеся.

Олеся теж трималася з усіх сил. І не тільки тому, що втрачала маму, а й тому, що за тиждень перед від’їздом до мами на неї обвалилося небо. Навіть не небо, а цілий світ важезною своєю ваготою. Він придушив її усіма своїми континентами, залізяками, якими наповнений. Людськими долями й дикою чорнотою космосу. Він був безжалісним, виносячи їй вирок.

Того дня озвався її сотовий. Номер був незнайомий, але Олеся відповіла. Приємний жіночий голос з нотками хвилювання (ледь відчутного, але Олеся вловила) видав:

— Пані Олесю, доброго дня. Я хотіла б з вами поговорити. Про важливі для вас речі. Це займе не надто багато часу. Я чекатиму у кав’ярні неподалік університету. Кав’ярня «Діана». Ви там бували.

— А хто це? — Нічого не тенькнуло всередині Олесі, тільки здивування й цікавість проклюнулися: жінка, що їй дзвонила, видала свій монолог без жодної паузи, мов боялася (так і було, як потім виявилося), що Олеся відключиться.

— Ви мене знаєте, принаймні колись бачили, а я вас знаю досить добре, — почула у відповідь на своє запитання Олеся. — То домовилися? Я чекатиму. Тим більше що йдеться про близьку вам людину…

— Про Ігоря Леонідовича?

Олеся випалила ім’я, що першим спало на думку, — невже її так звана мати дзвонить?

— Ні, про іншу людину. Я чекатиму. Вам буде цікаво.

— Добре, я прийду.

Коли почула короткі гудки біля вуха, вперше за розмову стало тривожно. Що там тривожно — лячно. З кимось щось сталося? Мамою? Мама далеко. Бабусею? Голос надто молодий, хоч і не молоденький. Напівзабутою Лількою? Чого б то… І тут хтось промовив — Ярослав. З Ярославом.

«Ні, ні, — подумала Олеся. — Немає жодної дівчини чи жінки, котра б знала досить добре його і мене. Принаймні мене. Дурня якась. Зараз дізнаюся, що там. Не стануть же мене викрадати посеред білого дня в центрі Києва».

У тій невеличкій кав’ярні в підвальчику, на боковій від бульвару вулиці, вона справді була кілька разів — сама, з Томкою і Вікою, новими подружками з інституту філології, один раз, так, один раз з Ярославом. Отож, кав’ярня знайома, там справді затишно, всього чотири чи п’ять столиків і кава подається у чорних з сіруватими смужками, мовби з язичками полум’я, полив’яних філіжанках — кафках, сміялася Томка, і було приємно пити на смак начеб густу, справді якісну каву з тих «кафок».

«Дивно, дивно, чого б це я?» — продумала Олеся. Та, ледве подолавши сходинки донизу (круті, досі не помічала), ступила цього разу до кав’ярні, перерахувала столики. П’ять, троє заповнені, ага, шостий виглядає із заглибини збоку зальчика, там є два столики, як це вона забула… З тої заглибини й собі визирнула жінка років під сорок і махнула явно до Олесі рукою. Підходьте, мовляв. Я вас чекаю. Вона чекає! Добре, підійдемо, ясна пані, сподіваюся, ви не привели з собою кілера.

Кілером виявилася сама жінка.

Одягнута у дорогу шкіряну куртку, з косинкою на шиї. Обличчя ще доволі симпатичне, хоч і в молодості, певно, було не надто вродливим. Воно, швидше за все, не знало скальпеля пластичного хірурга, але було доглянутим, як і руки з нігтями ледь-ледь рожевуватого відтінку. З обличчя, як і світло-сірих очей, проглядала втома, яку ця жінка й не намагалася приховати.

«Десь я справді її вже бачила», — подумала Олеся.

Коли вже замовили каву і зайшли до маленької кімнатки з єдиним столиком — вона, виявляється, знаходилася за тою заглибиною — жінка в шикарній куртці сказала:

— Я Людмила Орловська. Сподіваюся, вам це ім’я знайоме…

Орловська? Людмила Орловська… Так ось де вона її бачила — у фірмі, в акціонерному товаристві, де працював юрисконсультом, а зараз очолював Ярослав. А до того генеральним директором і головою правління була Людмила Орловська. Як же її по-батькові? Ярослав казав, здається, що Михайлівна. А може, й ні… Навіщо їй це потрібно, Олеся не знала.

Промайнув спогад. Єдиний її прихід у Ярославову контору. Ярослав, Славчик, проводжав її до дверей, до виходу з фірми, й там вони зіткнулися з цією жінкою. Ярослав, здається, відрекомендував Олесю — це відвідувачка, моя землячка. Чи якось схоже. Гм, землячка… Вона тоді не звернула уваги. Потім Ярослав мав її взяти на якийсь їхній корпоратив чи ювілей, та в останній момент повідомив, що його, як на зло, посилають у відрядження, треба ж такому трапитися. Ну, він молодий, мусить їхати.

Зараз Людмила Орловська сказала, що вона вагалася, чи потрібна ця їхня зустріч, ця розмова. Вирішила, що таки потрібна.

106