Країна гіркої ніжності - Страница 108

108

— Навіщо? — вирвалось у Олесі. — Навіщо ви кажете неправду…

«Це ж просто помста», — подумала вона.

— На жаль, це було правдою, — сказала Людмила Орловська. — Я не розповідатиму, як він вміло, я б сказала, справді елегантно залицявся, спокушував, переконував, що й він втратив голову, що поступово сміліє у стосунках зі мною… Це було б надто боляче для вас… Не розповідатиму, як виявила, що ви є — досвід, пан Випадок і ще жіноча інтуїція та вміло розставлені пастки, швидше пасточки для нього… Але раз ви не вірите… Я залишала вам «послання» — шпильку, волосся, «ненароком» забуту сережку, навіть, вибачте, трусики у шафочці, де зберігалися ваші речі й яку я відчинила, банально викравши ключ, доки він приймав душ… Бо він зачиняв її на ключ… Я зрозуміла, що він надто розумний… І вміє знищувати сліди… На той час я вже просто вела гру… Але було сподівання, що переграю — і вас, і його…

А далі ця жінка описала квартиру Ярослава — де що стоїть і лежить. Олеся затамувала подих, а потім, навпаки, задихала часто-часто, наче щойно пробігла довжелезну дистанцію.

— Бідна моя, — співчутливо (справді співчутливо) промовила її суперниця. — Я швидко закінчу вас мучити. Ще лишилася моя катастрофа.

Вона сказала, що поступово, ще тоді, коли не знала про існування Олесі, довірилася Ярославу. Тим більше що вже знала про його витончений розум, а їй потрібні допомога, поради, в дечому вона вагалася… Одним словом, як і в діяльності всякої фірми, всякого керівника, у неї були свої секрети… Заради діла доводилося вести свою гру з клієнтами (а це не прості люди, вона здійснювала спецпоставки для доволі впливових і небезпечних бізнесменів та фірм) і з тими, хто стояв за її спиною… Не завжди операції до кінця були законними, часом доводилося комбінувати, проходити між своєрідними Сціллою і Харибдою… Як майже скрізь в українських умовах… Ну, й вона стала посвячувати Ярослава у свої проблеми й операції. У багато що… Він допоміг їй, бо виявився вмілим комбінатором… А потім, потім і була катастрофа. На нараді за участі членів ради директорів, наглядової ради, тих, хто насправді володів акціями, Ярослав і виклав усе про її оборудки, ще й вигадав теорію про її підступність, бажання переграти, обдурити власників товариства, про бажання скомпрометувати і завдати збитків… Одним словом, вона полетіла в прірву… А він отримав її посаду…

— Що я пережила тоді, на тому збіговиську і пізніше, ви можете тільки уявити, — сказала ця жінка. — А втім, ви ще занадто молода… А розповіла я вам не тому, що хочу помститися… Утім, і тому, бо ви обоє вкрали, убили моє кохання, мої останні ілюзії… Не тільки забрали посаду… Та я ще й дізналася зовсім недавно, що Ярослав почав гру з донькою одного з босів, причетного до моєї колишньої компанії… Пардон, акціонерного товариства… Я знаю, що він хоче з вами одружитися… І, може, й одружиться… І вже тоді… Ні, досить… Скажу тільки… Краще вам зараз пережити біль… Бо потім може бути ще болючіше… Все.

Вона підвелася, геть виструнчена. Олеся побачила, як вона тремтить. Уся дрижить.

— Вам погано? — прошептала знищена Олеся. Олеся, що летіла в прірву. Далі й далі.

— Не має значення, — сказала Людмила Орловська. — Я вийду першою… І заплачу за каву… Вибачте… Вибачте…

Вона майже простогнала, а не вимовила останні слова. Рвучко вийшла. Олеся сиділа, не в змозі підвестися. Прийшло дивне слово — цикута. Їй потрібна цикута. Цикута. Цикута, кураре чи інша сильнодіюча отрута. Щоб випити, щоб покінчити із життям, в якому не було сенсу існувати, мучитися — раз і назавжди.

А потім вона подумала, що отруту вже випила. Свою отруту. Призначену їй. Іншої, сильнішої, не існує.

Ще потім був туман, цього разу густий, в’язкий, непролазний, крізь який вона ішла, їхала, добиралася до тієї проклятої квартири, з якої подзвонила Ярославу і сказала, що їй дуже погано.

І її перші слова, дурного дівчиська, коли він примчався на ту квартиру:

— Я все знаю.

Він, очевидно, зрозумів: таки знає. Став казати, що так, вів, вів, вів свою прокляту гру. Як умів. Вона сама його підштовхнула, піднесла, коли забрала до Києва. Він, такий собі провінціал, один з багатьох, зрозумів, що може, що має всі підстави завоювати столицю. Довести свою спроможність, зробити і її щасливою й багатою. Дружиною багатого бізнесмена чи керівника. Він її кохає, вона йому потрібна, вони одружаться, матимуть дім, дітей, подорожуватимуть, будуть щасливі. Він винен, прощення заслужити буде нелегко, але він цього хотів би, дуже хотів би, він просить її зрозуміти й простити.

— Простити? — Олеся перепитала й поглянула на Ярослава, чоловіка, котрий ще сьогодні вранці був для неї найріднішим, в обіймах якого вона сьогодні прокинулася, бо вчора провела вечір й лишилася ночувати в цій ненависній квартирі, яка, виявляється, належала донедавна трьом. Трьом.

Вона не побачила нікого перед собою. На якусь мить, лише мить, Ярослав зник, то не було затемнення, короткочасна втрата свідомості, бо все інше в кімнаті Олеся добре бачила, а його — ні. Він зник і так само раптово з’явився. Олеся побачила його і здивувалася: перед нею стояв зовсім інший чоловік. Начеб незнайомий. Ні, знайомий, але чужий. Геть сторонній. Десь вона його бачила. Тільки й усього.

Цей чоловік опустився перед нею на коліна. Щось казав. Та його слова були глухими, наче з колодязя, а потім і зовсім перестали існувати. Їх не було чути. Олеся відштовхнула руки, які торкнулися її ніг, мовчки обійшла чоловіка на колінах й вибігла з квартири. Коли ступила сюди (востаннє!), вирішила, що після розмови з Ярославом геть усе тут розгромить, щоб і сліду не лишилося від того, що вона пам’ятала б. Хай запам’ятає цей погром. Тепер же зрозуміла, що ніякий погром не потрібен. Він уже відбувся. У неї всередині. І жодної з її речей, що тут лишилися, не забере. Вони належали іншому часу, іншій Олесі. Вони там і мусили залишитися.

108