Країна гіркої ніжності - Страница 2

— Ходімо до кімнати, там про все й поговоримо.

Мама вимовила це й повела рукою. Мовби запрошувала їх обох. Так запрошують гостей до кабінету, на прийом, нараду, на що там іще… Мама наче віддалялася од їх обох. Ставала офіційно-суворою, зі стиснутими губами. Але чому?

Чому — Олеся довідалася через якийсь десяток хвилин.

Спочатку мама першою опустилася у крісло, жестом запросила доньку і… І свою маму?

— Роздягніться, — сказала до старшої жінки Олеся, в якої стала наростати роздратованість проти їх обох.

— Справді, роздягнися. Я щось сьогодні не надто ввічлива, — мама не приховувала іронії, а тоді до Олесі: — Візьми в бабусі пальто.

Пальто було старе й потерте біля коміра. Хоча колись, напевно, дороге. Олеся визначила: не синтетика. Колір сірий, з ледь помітним переливом, який мовби кудись утікав.

Жінка в сірому пальто. Здається, так називався фільм — італійський чи американський. А може, й російський. А може, й не називався. Вона щось переплутала. Ні, фільм таки був, була у кімнаті, в їхній квартирі, й бабуся. Олеся несла її пальто й повісила на вішак біля вхідних дверей. У неї чомусь задрижали руки. Од хвилювання чи од радості, що приїхала бабуся?

Бабуся сказала, коли Олеся вернулася до кімнати:

— Напевне, слід спочатку познайомитися. — І вже тільки до Олесі: — Як звати твою маму, ми обоє знаємо. Як звати тебе, я дізналася недавно. Мене звати Даздраперма Романівна Снігурець.

— Даздра… Це справді ім’я?

Олеся не знала, що робити — вірити чи сміятися. Ранок сюрпризів.

— Ім’я, ім’я, — сказала мама Віта.

— Але чиє? Ви…

Вона хотіла спитати — ви українка? Чи іноземка?

— Бачиш, доню, твоя бабуся з того часу, коли дітям давали чудернацькі імена, — пояснила мама. — Хлопчиків називали Кімами або Віленами, що скорочено означало — Комуністичний інтернаціонал молоді чи Володимир Ілліч Ленін.

— Були ще Маркси й Енгельси, — озвалася бабуся. — А дівчат називали Тракторинами, Електринами та Інтернами. Ще Сталінами. А мене назвали Даздраперма, що скорочено означає російською — «Да здравствуєт пєрвоє мая».

«Дурня якась», — ледве не вимовила Олеся.

— Такий був час, — приречено зітхнула бабуся, а може, то Олесі так здалося.

— Я десь читала, що перед війною тільки в Києві було кілька сотень Даздраперм, — додала мама. — Але всі вони потім, після війни, поміняли свої імена. Тільки твоя бабуся одна лишилася Даздрапермою.

— Імена даються раз у житті, — бабуся вимовила це суворо, ледь розтискаючи губи. — Мені судилося бути Даздрапермою, я нею і помру. Імена не вибирають, як і місце народження.

— Авжеж. — Мама Віта ледь усміхнулася.

— Чого ж я… я не знала про бабусю? Ви якісь… — Олеся зловила ротом повітря.

— У нас про таких казали: обоє — рябоє… — відповіла бабуся.

Тут Олеся подумала, що мама схожа на її неочікувану бабусю. Ні, швидше схожа вона, Олеся, внучка. Ніс, лоб, очі… Теж сірі й виразні.

— Відчуваю, що варто спочатку дещо пояснити, — сказала мама.

Олеся потім, лишившись на самоті, не раз і не два заплющувала очі й затуляла вуха, аби прогнати видиво, яке поставало під впливом почутого, аби зникли неймовірні звуки, які складалися в речення, а речення — в історію, якої досі не знала. Бо… Бо навіщо їй знати те все? А проте, вона вже знала, хоч розповідь поставала по-новому, і з тим самим змістом, ще і ще.

Олеся кликала тоді на допомогу інші звуки — знайомих пісень, голосів співаків, котрі співали. Проте вони швидко зникали. Не витримували, як не могла витримати й сама Олеся.

Мама перервала її напівмарення:

— Я маю тобі пояснити, чому приїхала бабуся.

— Чому ти нарешті дала про себе знати, — суворо, надто суворо, аж в Олесі мурашки побігли по тілу, сказала бабуся з чудернацьким ім’ям. — Якби не ця біда…

— Біда? Яка біда? — Олеся аж зойкнула. — Мамо, що трапилося?

— Я тобі зараз поясню, — сказала мама.

Олесі стало страшно. Вона не хотіла чути ні про яку біду. Хтось помер? Але хто? Досі мама казала, що вона, мама, дитбудинківська, а тато Олесі, з яким у неї було кохання ще з дитбудинку, військовий, загинув в Афганістані, навіть тіло не змогли привезти на батьківщину. Тоді хто? Яка біда? Може, в мами були (чи є?) брати й сестри й котрийсь помер?

«Нарешті дала про себе знати», — почула Олеся начеб відлуння голосу цієї жінки.

Отже, повідомила мама?

Але про яку біду?

Олесі стало ще страшніше.

І, проганяючи цей страх, відігнала можливість впустити біду до своєї свідомості, виструнчено сіла на диван, промовила:

— Може, спочатку ви мені скажете, чому я досі не знала, що в мене є бабуся? Мамо!..

Мама Віта зітхнула. Пойорзала в кріслі. Видно було, як їй важко. Не тільки почати говорити, а взагалі щось сказати.

— Я винна, — сказала вона. — Дурна, вперта гордячка, яка вдалася в тебе, мамо.

— Атож, — сказала бабуся. — Я була колись теж така категорична. Але… прости, що я тоді, що я прогнала… що сказала таке…

— І ти прости, мамо, — сказала мама Віталія. — Ти й не проганяла…

— Перестаньте, — гукнула-зойкнула Олеся. — Не хочете, то не кажіть. Ви ж… Ви самі не знаєте, що тепер кажете!

— Тепер… А тоді…

Мама… У мами вперше був чужий погляд. Наче не її. Незнайомої жінки, яку щойно Олеся побачила.

І геть зволожені очі. Й дивна затятість у них. Не каяття, а саме затятість. Теж чужа.

Олеся подумала: «Нащо це звалилося на мою голову? Мою бідну голову…»