Країна гіркої ніжності - Страница 28

— Ні-ні, — злякалася Даза. — Я… Я недостойна.. Але я… Товариш Єжов найвірніший соратник товариша Сталіна. Ворог ворогів народу… Я буду… Я буду його… Я завжди буду його…

Крутилися слова «соратниця», «при… при… хильниця», дивне слово «вірниця», ще якісь, треба було знайти своє слово, але воно не приходило, і Даза розридалася. Вона ридала й ридала, мимо проходили дівчата, та вона нікого не бачила, а ревно плакала.

— Перестань, — владно, але якось гидливо сказала вихователька.

І Даза майже відразу злякано перестала плакати. Тільки схлипувала. Підвела голову й поглянула на Тетяну Борисівну заплаканими й відданими очима:

— Я завжди бу… Я хочу завжди бути в єжових рукавицях товариша Єжова… Ви мені вірите?

— Вірність доводять не тільки цим. Іди. Я доповім директорці… Елеонорі Євгенівні.

Очевидно, директорка чи десь вище, наверху, де вирішувалися долі й давалися прізвища, вирішили, що це занадто, щоб донька ворогів народу, хай і така, котра відмовилася від батьків, носила прізвище «залізного наркома». Їй дали прізвище Рубцова, правда, по-батькові, як вона хотіла — Миколаївна.

Перед тим написала письмову відмову від батьків. Поставила підпис. Усе.

— Ти рада? — спитала вихователька.

— Ра… Рада. Спасибі.

Шептав наче хтось за неї. Відтепер вона була зовсім іншою. Зовсім іншою. Даза, мов заведена, повторювала ці слова. Твердила, що забула своє минуле. Та воно не забувалося. Приходило у снах, і вона йшла з мамою вулицею, а тато підкидав її високо над головою. Віз кудись на машині. Потім знову з’являлася мама й купувала морозиво у паперовій чашечці. Сміючись, просила доньку дати хоч трішки, хоча б лизнути.

— То купи собі, — сміялася Даза і прокидалася.

Ніч вдивлялася у вікно. Даза хотіла встати, поглянути на зорі — й боялася.

Зорі були далеко. Вони були з іншого світу. І вони щось знали. Про неї. Таке, що й вона не знала.

Крім того, про те, що вона вставала дивитися на зорі, могла довідатися Тетяна Борисівна. А вона мусила все про неї знати. Вона була тепер Дазиним товаришем Сталіним. Її особистим Сталіним. Даза попросить її подарувати фотографію (коли це заслужить) і носитиме коло серця.

А зорі … Зорі знали… Ні, їм не треба нічого знати… Ні про неї, ні про її сни…

— Я забороняю тобі… вам… снитися, — тихо-тихо прошептала Даза.

Через кілька місяців Тетяна Борисівна схопила чіпкими худими кліщуватими пальцями її за вухо, тоді за підборіддя.

— Признайся, суче поріддя, ти спеціально хотіла взяти прізвище ворога народу?

— Якого ворога? — Даза вся затремтіла. — Я тепер… Я — не Снігурець. Я — Рубцова.

— Ворога народу Єжова. Який знищував чесних більшовиків і хотів убити товариша Сталіна.

— Єжов — ворог? Залізний друг товариша Сталіна — теж ворог? — Даза не могла повірити. Але вихователька не жартувала. Вона дивилася пронизливо і знову зневажливо. Даза не могла витримати цього погляду. В її голові загули джмелі, закружляли перед очима жовті кола, в яких виростали крильця, перш ніж вона зомліла й упала до ніг Тетяни Борисівни. Та копнула Дазу ногою, вважаючи, що «суче поріддя» прикидається.

15

Віталія написала листа Софії-молодшій, доньці Софії-старшої, її сусідки по палаті. Не знала, чи правильно робить, але коли вночі подумки складала список того, що їй треба встигнути до того часу, коли, можливо, не зможе звестися на ноги, а може, й буде паралізована болем воля, то чомусь першим постало коротке слово — лист. Лист до кого? Мама Даза вже в Луцьку, подруг далеко нема, хіба що Ніна, медсестра з їхньої лікарні, котра на заробітках в Італії, доглядає там якусь вельможну бабусю і часом дзвонить на їхній медсестринський пост. Зрозуміла: треба написати тій Софії. Софійці. Софія-старша по-особливому вимовляла доньчине ім’я — сердито й водночас ніжно. Гірко й так, наче подобалося його вимовляти.

Мусила написати.

Віталія народила не один, а чотири листи. Чотири, які хотіла порвати, але чомусь не вистачило духу, щось стримало… Відправила п’ятого. Писала листи в палаті, коли Софія-старша спала або йшла побалакати до сусідів, котрі за стіною теж гуцикали своє нещастя. Гарячково виводила округлі букви-колесики в диспансерному саду, підклавши під папір книжку. Софія, як помітила:

— А що то ви те все пишете? Теє… Заповіт, чи що? Так рано ще, самі кажите. Ще наша зозулька ни прилетіла, щоб останнє ку-ку з неба скинути.

І далі, ще й Віталія не встигла рота розтулити:

— Я собі думаю, що писати ніц ни буду. Хай ділять хазяйство, як хотять. Поки старий клигає — хай і його доглядають. А вмре, то якщо ни так буде, я хіба звідтам пальцем погрожуся. Як то моя внучка Олюня каже — ню-ню, бабуню, ни хоросе. Ой ни хороше, ни хороше навіть такого думати.

— У мене так, думки деякі, — сказала Віталія. — Приходять, от на папір заношу.

— А я ни люблю писати, — призналася Софія. — Балакати люблю, а писати — нє. То нібито ни мої слова. Як в армії хлопци служили, то, бувало, два-три рядочки нашкрябаю. Пишу: приїдите, то геть усе розкажу, що за два роки, чи кілько там, назбиралося. Бо то моє вам повідаю.

Слова, звернуті до незнайомої, точніше знайомої, тільки з материних слів Софійки, складалися натужно. Як помирити, а головне — написати так, щоб Софійка відчула потребу помиритися?

Не просто приїхала, бо мама хвора, а саме відчула — серцем, розумом, душею, чим завгодно — потребу помиритися. Чомусь хотілося цього добитися. Та як?