Країна гіркої ніжності - Страница 33

Світлому, найсвітлішому силуету.

Його дивно-хрипкий зойк:

— Мала! Малюня!

І руки, котрі її підхопили, підняли, піднесли, і губи, які припали до її вуст… Він цілував її, отак підняту над землею, над снігом, над Києвом, над світом. Вона сп’яніла відразу, гаряча хвиля затопила всю без останку. Її вже — такої собі Віти — ніде не було.

— Що то між нами? — спитав, одірвавшись од її досі ніким не цілованих вуст.

— Салатниця.

— Яка ще салатниця?

— Подарунок тобі.

— Ну ти даєш, мала! Салатниця… Викинь її!

— Навіщо?

— Вона заважає чути тебе.

Віта слухняно впустила салатницю разом з книжкою на землю.

— Нас бачать, — прошептала.

— То й що? — І по хвилі (чи годині вічності?), за поцілунком, що забив дух: — Нас ніхто не бачить. Тільки я тебе бачу і нікому не дам дивитися. Ти ці п’ять літ…

Едуард не доказав, поставив Віту на землю. Але велике вечірнє місто продовжувало крутити довкола неї велику, розцятковану вогнями карусель.

— Я п’яна, — щасливо прошептала вона.

— А я пив тебе ці п’ять літ. По ковтку кожного ранку. Я настоював тебе у снах і вранці випивав.

Віта од цих слів ще більше задихнулася. Така людина не могла бути злочинцем. Такий чоловік не міг бути поганим. Якщо був — вона зробить його іншим, ліпшим, вона вже творить іншого Едуарда, Едика, зчищаючи бруд колишнього Едика, Еміра.

Потім вони разом підняли салатницю з книжкою. Едик сказав, що їх чекає вечеря.

— У вас? — злякалася Віта.

— Ні. Нам кореші мої на двох накриють.

Трохи розчарована, Віта, хоч і рада — ще буде, буде, буде, тепер вона певна, знайомство з сім’єю, не тільки з Зіною — спитала:

— Де?

— На одній хазі. Вибач, квартирі. Трохи проїдемось. Машина жде он там, за рогом.

— Машина?

— Карету я ще тобі замовлю, — весело сказав Едик. — А хоч, на руках понесу?

— Ні-ні, що ти…

Це її потішило, авжеж, потішило — і готовність нести на руках, і машина, що справді чекала за рогом, хай стара «побєда», але тоді ще не густо було машин навіть у Києві, і чоловік за кермом — здається, вона його бачила колись з Едиком.

Зимовий київський вечір поніс її на своїх невидимих темних крилах.

Десь далеко лунала «Пісня про рушник». Про те, як оживе на тім рушникові все знайоме до болю…

— Оживе все знайоме до болю — і дитинство, й розлука, й твоя материнська любов, — виводив чистий жіночий голос.

Чи чоловічий? І чий?

Вона тоді подумала: чий? Хто співає? Часом любила вгадувати, коли чула знайому пісню.

Тепер, не вгадавши, подумала: «Розлука? Ні-ні, ніякої розлуки вже не буде, ніде і ніколи…»

Коли привіталася з тим чоловіком за кермом, він теж заспівав, наче почув Едикові слова про карету:

— Маркиза села у карету,

Открыла предо мной подол.

Я вез маркизу через лето,

Потом у хазу ей повел.

— Закрий піддувало, Базука, — тихо наказав, беззлобно, але із притиском Едик, та Віта почула ті слова.

— Ах, Емір, душа просить пісні, — сказав чоловік. — Але якщо ти не хоч — нє буду. Н-но, ряба, — і завів двигуна. — На хазу? Пардон, квартєру?

Едик не відповів. Машина рушила.

«Базука, що таке базука? — подумала Віта. — Десь я чула це слово… Едик водиться зі своїми далі? Я вирву, я вирву його з цього світу. З цього сере… довища…»

Раптом пригадала фразу: «Повстанці, озброєні базуками, наблизилися до Стенлівіля…»

Чиї повстанці? До якого Стенлівіля? Базука — зброя? Зброя і кличка? Вирватися із машини, із… Чого? Самої себе?

Едик сидів поруч, на задньому сидінні. Від нього йшло тепло — потужне, добре відчутне, проривалося крізь одяг, крізь шкіряну куртку й сорочку під курткою — так, куртка була розстебнутою ще там, надворі, коли зустрілися, і під нею, вона помітила, виднілася лише сорочка.

«Тобі не холодно?» — хотіла спитати Віта й не спитала, бо й так зрозуміло: не холодно. І від того їй самій стало тепліше й затишніше.

А його тепло… Тепло, що йшло від нього, чоловіче тепло… Віта стала шукати слово, яке просилося на язик чи в думку, і раптом знайшла його — «могутнє». Могутнє чоловіче тепло. Яке йде, переходить до неї. І коли він обняв, пригорнув, притиснув, легко, але водночас дужо, сильно, Віта не відвернулася, не зробила спроби вивільнитися, відсунутися. Вона трохи зіщулилася, тихо, непомітно задрижала, а потім задихнулася — від тих обіймів, від дужого, ні, теж могутнього, чоловічого запаху і тільки, наче сніжинка за вікном «побєди», майнула думка: «Я ж доросла, мені вісімнадцять…»

У тій кімнаті-квартирі на четвертому поверсі, куди піднялися, не було нічого, окрім старого масивного стола, двох стільців і ліжка-дивана, застеленого зеленою накидкою.

— Тут кореш один має жити, — сказав Едик. — Ну, а поки нам позичив на цю ніч…

— Позичив?

— А що?

— Нічого, — відповіла Віта й подумала: «Але чому він каже — на ніч?..»

На столі стояли тарілки з їжею, незачеплені, приготовлені явно для них — м’ясні страви, ковбаса, салати, огірки й помідори, пляшка вина й пляшка горілки, дві чарки й два фужери.

— Мала, це все приготовлене для нас, — підтвердив Едик. — Я дуже хочу їсти, ми могли б спочатку пошамати, але ти пробач, я ще більше хочу тебе… Ну, не червоній, — і далі промовив те, що Віта подумала дорогою сюди: — ти ж доросла… Хіба що…

Він підійшов до столу й налив у фужери червоного вина. Простяг один Віті.

— За нас. За тебе… За те, що ти тоді приїхала, інакше я не знаю, що б зробив з собою… За…