Країна гіркої ніжності - Страница 39

Даза підвелася. Зрозуміла, що так і буде: Лєрка донесе. Що вона, Даза, багато чого не знає про життя і ніколи вже не дізнається. Що треба бути готовою до всього.

«Я готова, — твердила Даза дорогою до входу в спальний корпус. — Я дуже готова. Я, юна піонерка Даза Рубцова, готова».

Навіть піднесла руку до голови — так віддають піонерський салют.

І вже на самісінькому порозі спального корпусу хтось її спитав: «А чи готова Даза Снігурець?»

«Дази Снігурець немає, вона померла», — подумки заперечила Даза Рубцова.

«Але хіба помирають живі?» — заперечив їй той хтось.

«Я не знаю», — мало не простогнала Даза.

Те, що трапилося далі, Даза пам’ятала, наче страшний сон-марево. Вона хотіла б його забути, викинути геть, та все ж він пам’ятався і не забувався з роками. Не міг забутися, іноді Дазі-Даздрапермі здавалося, що він просить для чогось лишитися у її пам’яті. Ніби йому ніде інше не буде прихистку, а він конче мусить жити.

У тому сні-мареві вона заходить до їхньої зали-спальні, назустріч іде Соня Кудрявченко, вона питає, що трапилося. Даза відказує, що нічого.

— Я ворог народу, — каже Даза. — І ти ворог народу, всі ми вороги народу.

Соня-Сонтарина торкається її лоба.

— Ти вся гориш, — каже вона.

— І ти гориш, і всі ми горимо, — відповідає Даза.

Вона знає, що робити. І вона це робить. Вона йде до ТеБе, ні, до виховательки Тетяни Борисівни, щоб донести на саму себе. Густішає туман перед очима, та крізь нього Даза бачить, як до навчального корпусу прямує і Лєрка. Даза кидається бігти, вона повинна випередити ненависну Лєрку-Лєрву. І випереджає, вбігає до корпусу — ось і двері маленького кабінетика. Даза стукає, їй не відповідають. Ось-ось прибіжить Лєрка, котра напевне має чарівний ключик, що відчиняє ці двері. Даза починає з усієї сили гатити по дверях кулачками. Бах-бах-бах! І стається диво: двері нарешті розчиняються й перед очима Дази постає ТеБе: чомусь розпатлана, вся найоршена, наче їй хтось щойно колошматив волосся, з незастебнутою на верхні ґудзики блузкою і навіть спущеною панчохою. Пізніше пригадуючи цю сцену, Даза не раз думала: що ж відбувалося в цій кімнатці до її приходу? Якщо там хтось був сторонній, то чому ТеБе відчинила двері, адже могла прикинутися, що її немає… А якщо хтось був ще, то куди він подівся у цій крихітній кімнатці, де окрім стола стояла ще тільки етажерка, вішалка й три стільці, а невеличке вікно було ще з осені обклеєне папером, отже, вистрибнути через нього таємничий хтось не міг. Якось Даза подумала, що той, хто був, міг підстрибнути й приклеїтись до стелі. Вона усміхнулася з цієї химерної думки. А тоді ТеБе закричала несамовито, перелякано, наче її щойно розбудили:

— Що, що сталося? З ким?

— Я негідниця, Тетяно Борисівно, — закричала Даза. — Я читала листа.

— Якого ще листа? — Тетяна Борисівна витріщила очі. — Якого листа?

— Від мами. Якого я порвала.

— Як ти могла його читати, якщо порвала?

— Я викрала його з ось цього кошика.

— Ви… викрала? Ти справді негідниця. Але ти… Ти вирішила признатися?

— Так… Пока… Покарайте мене!

Даза казала тихо, прохально, але наполегливо, мовби влізаючи у шкуру цих слів. Мовби вони вже карають, б’ють її, шмагають, як шмагала Тетяна Борисівна.

Далі вже кричала:

— Покарайте мене!

Це має відбутися до того, як вбіжить огидна Лєрка. Дівчинка, якій вона повірила.

Чому вона не вбігає?

— Де той лист? — почула голос виховательки.

— Там, за… за корпусом, — Даза показує кудись рукою.

— За корпусом? Яким корпусом? Що з тобою? Ти вся… — ТеБе торкається лоба Дази. — Ти вся гориш…

— Покарайте мене, — кричить Даза і падає на підлогу.

20

Різкий дзвінок — довгий, наполегливий — приводить її до тями. Раз за разом. Дзвінок за дверима кричить, розриває слух. Потім удар у двері, голос.

«Але чому стіни не білі? — думає Даза. — Чому я не в палаті? Де я?»

І наступної миті розуміє: вона в квартирі дочки, а за дверима… За дверима, напевне, Олеся, зі школи прийшла. Але що трапилося? Згадуючи давнє, вона знепритомніла?

— Я зараз, зараз…

Бабуся Даза підводиться з підлоги, поволі тупцяє до дверей, відчиняє двері й бачить перелякане обличчя Олесі.

— Що з тобою? Щось сталося? Тобі погано? Чи з мамою? — випалює схарапуджена Олеся.

— З мамою? Ні-ні, що ти! Я просто… Я просто міцно заснула.

— Справді? Ой, бабуню! А я так злякалася. Ключ у дверях, дзвоню, дзвоню…

Олеся припала до бабусі. Та прошептала:

— Ніжна моя, — якось так, мимоволі, вирвалося.

— Що ти, бабусю… Не лоскочися так.

Олеся засміялася. Але зиркнула тривожно:

— З тобою справді все окейчик?

— Зі мною все зайчик, — посміхнулася й собі Даздраперма.

— Ну, бабуню… Ти мене більше так не лякай.

— Не буду.

«Не буду», — пообіцяла Даза, але кого вона більше налякала: Олесю чи себе? Налякана, коли провалилася в сон чи непритомність, знепритомнівши навесні сорок першого року, а прокинувшись через п’ятдесят сім років… Тобто переживши знову ту давню непритомність, наче наяву. Як теперішню, але яка сталася тоді, за два місяці до війни, війни, яка знову різко повернула й перевернула її долю.

Коли ж Даза прокинулася в лікарні — в лікарні, зрозуміла не одразу, — побачила поруч себе Соню Кудрявченко. Сонтаринку. Сонтариночку. Вона сиділа біля ліжка й дивилася на Дазу. Гладила її очима.