Країна гіркої ніжності - Страница 5

— О, знайома відмінниця, — скаже Емір.

— Сушилка-зубрилка!

Молодші реготнуть, і один мовби ненароком зачепить своєю ножиською її ніжку. Віта впаде, і тоді… Тоді Емір вдарить цього нахабу під дих.

— Ти що, Емір? — почує Віта.

— Вибачишся і почистиш їй плаття, — накаже Емір.

— Що?

— Те, що чуєш. Її мама врятувала мого племяшку.

— Та звідки я знав…

Племяшку? Племінницю? У нього не тільки є племінниця… У цього чоловіка проросла вдячність? Хоча він міг знати, чому б ні, раз про всіх знав, і про те, що її мати медсестра…

— Я сама почищу, — сказала Віта.

— Ну, як хочеш, — Емір сплюнув і пішов, насвистуючи.

А за ним рушила і вся компанія.

Йшли безтурботні, певні в собі.

Зграя.

Хижа, загрозлива.

Віта стояла, за плечима чувся сміх, він віддалявся і віддалявся. Сміх даленів, і начеб даленіла вона сама. Друга Віта йшла з тими хлопцями. Перша Віта (головна!) стояла, не в силі зрушити з місця.

— Як це огидно, — сказала вона зрештою маминим голосом і наказала, наказала другій Віті вернутися.

Провела долонею по шкільній формі. Майже чисто. Тільки коліно брудне. Послинила палець і потерла ним вимазане коліно. Подумала, що не хочеться йти додому. Чомусь уперше не хочеться. Що завтра піде, от піде й подякує цьому Еміру-шміру за заступництво. У той магазин, овочевий чи що, де він нібито працює вантажником. Емір-вантажник? Ха! Раптом їй захотілося танцювати. І Віта закружляла на стежці посеред пустиря, де вже відчутно пахло осінню й хрустіли під ногами сухі стебла. Відчула дивний, аж п’янкий запах трави. Здається, її звуть полином.

Спалахнула, як блискавка, згадка. Прочитане. Про бранця, який забув батьківщину, а йому привезли (принесли?) гілочку полину… І він згадав…

А що мала згадати вона, Віта?

Дівчина, котра танцювала посеред пустирища, яку обдував осінній вітер. Схожа на дзиґу й на стебло, якщо… Якщо хтось би з тих, які пішли геть, озирнувся… Хоча б Емір…

Коли вона спинилася, то спинило свій танець і небо, боляче гупнувся об ногу портфелик, який кружляв разом з нею. Віті раптом стало соромно за ці кілька хвилин безглуздої радості. Так, радості невідомо від чого. Запаморочення, що обсіло душу, не знати чого закрутило голову й пустило в танець.

— Я нікуди не піду, — сказала Віта. — Ні в який магазин. Мені треба вчитися.

Вона дала собі слово, що ніколи більше не ходитиме цією стежкою.

Пустир не для неї, як і безглузді вчинки.

Вона ходила до школи вулицею, хай шлях той був дальшим, ніж через пустир. Старанно уникала місця, де могла зустріти злого верховоду (саме так назвала Едика-Еміра), гнала думки, що хоче, таки хоче зустріти. Двічі — восени і взимку — бачила його звіддалік, раз самого (йшов неквапливо, як справжній господар життя), раз у компанії. Щось говорив і сміявся, за ним реготали й кореші.

А за тиждень чи два до Нового року вона дізналася, що Едика разом з іще двома його поплічниками затримано після грабунку ними професорської квартири.

«От і все», — подумала при цій звістці Віта.

«А що все?» — була наступна думка. Грабіжників судили, показовий процес відбувся у клубі їхнього мікрорайону, й Віта всі чотири дні, коли йшов суд, проганяла думку прийти, побачити, послухати. Ба, найбільшим її бажанням було таке: просто прийти і подивитися. Прийти й подивитися. Подивитися на нього. Сісти десь у куточку й подивитися. Подумала: чи школярів пускають до залу суду? І як він веде себе — нахабно, виклично чи визнає вину? Адже він винен, це злочин — грабувати, тим більше квартиру професора.

Злочинець не міг викликати інтересу у радянської школярки, без п’яти хвилин комсомолки. Це було ганебно і теж злочинно. Вона не злочинниця, вона…

Майнула думка: може, розповісти про все це мамі? Адже досі ділилася з мамою всіма своїми таємницями — шкільними й поза школою, розповідала про почуте, прочитане, просила поради, з ким дружити, а з ким ні. Більше того, розповідати мамі про все, що траплялося у її житті, стало внутрішньою потребою. Едик-Емір став першою таємницею, прихованою від мами. У ці осінні місяці Віта зробилася на диво балакучою. З мамою говорила, говорила, говорила геть про все, як тільки випадала нагода: про щойно прочитану книжку, розмову з однокласницею, про побачену на вулиці сценку… Вона ластилася до мами й боялася ненароком проговоритися. Таємниця, Едик були її докором сумління.

Докором, якого вона після суду позбавилася, викинула з голови, як непотріб, що засмічував пам’ять. Вона стала такою, як і була. Дрібна пригода минула.

Улітку неподалік їхнього будинку Віту перестріла невродлива вуграста дівчина. Старша з вигляду на пару років.

— Тебе звати Вітою?

— Так.

— Едик просив тобі передати.

Вона ткнула в руку Віті папірець і швидко пішла. Мовби втікала.

Едик? Звідки? Він же в тюрмі.

«Звідти», — сказав хтось Віті, котра тремтячими пальцями розгортала папірець — піваркуша шкільного зошита в клітинку. Там було два коротких рядки. Вона прочитала виведене, написане нерівними, до кінця не доведеними буквами: «Мала, напиши мені. Едик».

Далі стояло місто, дві такі ж нерівні літери «П/я» і чотиризначне число. І його ім’я та прізвище: «Грищенку Едуарду Миколайовичу».

Віта довго стояла посеред міста. Гучного, наповненого рухом і голосами великого міста. Вона думала про те, треба написати чи ні.

Писати? Їй?

Чому вона повинна писати?

Цей чоловік значно старший і злочинець. Вона лиш дівчинка і школярка. Вона з іншого світу — доброго й правильного. Вона…