Країна гіркої ніжності - Страница 55

— Привіт, мамунь.

— Моя дочка, — відрекомендувала Віталія.

— Олеся, — зробило, за своєю звичкою, щось віддалено схоже на кніксен Віталине чадо.

— Андрій Степанович Лісовець, — сказав непроханий гість.

— Ой, — Олеся. — А мамине дівоче прізвище — Снігурець. Вибачте.

— Хоч я шпигун Коста-Ріки, але дівоче прізвище вашої мами мені можна повідомити, — Андрій Степанович поглянув на годинник.

— Ви собі бесідуйте, а мені пора.

І до Віталії:

— З вашого дозволу, завтра прийду знову.

— Не треба, — попросила Віталія, але вийшло якось непереконливо, начеб справді бажала, щоб він прийшов.

— Шпигуну Коста-Ріки можна, — сказав. — До побачення.

— Веселий дядечко. — Олеся подивилася йому навздогін. — Хто це, мамо?

— Учитель історії, — сказала Віталія. — Обідає виключно в ресторані «Бузок».

— Ого, такі відомості. — І трохи підозріло, з особливою інтонацією: — Ти що, колись обідала з ним?

— Вредна Олесько, — майже урочисто сказала Віталія. — Я нізащо тобі не продам найінтимнішої кулінарної таємниці мого життя.

— Мамунь! — Олеся ще раз чмокнула, тепер у другу щоку.

«Чого я радію? — подумала Віталія. — Я радію? Чого він прийшов? Хто він насправді? Це навіть не соломинка, кинута Богом, це камінець, що випадково потрапив до черевичка. Я вже витрусила його. Ще вчора».

І все ж їй було цікаво (аж надто), що ж в пакеті, який залишив. Хотіла сказати (сказала б?): заберіть пакет, але при Олесі не посміла. Коли ж донька нарешті пішла (отакої — нарешті!), вона заглянула до пакета. Окрім іншого пакета — пакетика з виноградним соком — і шоколадки з дівчинкою в хустині на обгортці, там була ще книжка. Олеся поглянула: Богдан-Ігор Антонич, «Пісня про незнищенність матерії». Видання явно не нове. Так і є, 1967-го року. Чому він приніс саме цю книжку? Не якусь, а саме цю? Знав, що вона любить поезію? Звідки?

Віталія раптом згадала про спосіб загадувати долю, що чекає, що буде далі. Здається, так робив навіть Достоєвський. Треба розгорнути наугад книжку і на тій сторінці, що побачиш, прочитати рядки. Віталія розгорнула. Вірш називався «Село». Вона прочитала його повністю:

Корови моляться до сонця,

що полум’яним сходить маком.

Струнка тополя тонша й тонша,

мов дерево ставало б птахом!

Від воза місяць відпрягають.

Широке конопляне небо.

Обвіяна далінь безкрая,

і в сивім димі лісу гребінь.

З гір яворове листя лине.

Кужіль, і півень, і колиска.

Вливається день до долини,

мов свіже молоко до миски.

Віталія прочитала ще і ще раз. Що воно означає, що означають ці слова? Нічого? Нічого?! Просто слова і все?

І раптом їй захотілося, щоб ці слова щось означали. Щось, призначене для неї. Для неї…

«Боже, як мені хочеться випити цього молока! — подумала зненацька. — Цього молока! — подумала. — Цього свіжого молока. Випити день… Але хіба можна випити день? Скільки днів я питиму ще це молоко? Я хочу пити. Я хочу його пити. Я хочу бути незнищенною матерією».

25

Андрій Лісовець став приходити щодня. Спочатку Віталія трохи злилася, але злість її була швидше вдаваною. Із шкаралупи тої швидше вдаваної злості вилупилось курча маленької тихої ніжності до цього чоловіка. Воно росло й дозрівало і вже скльовувало зернини довіри й надії з її долонь. Їй подобалося, що цей чоловік не вдавав із себе ліпшого, ніж він є, розповідав про себе — вона це відчувала — щиро, з легким гумором, трохи кепкуючи над своєю «затятою гуманітарністю», над невмінням жити, як навчилися деякі його колеги-педагоги. Признався, що кілька років тому, в середині дев’яностих, пробував зайнятися бізнесом, але, як він сказав, «продемонстрував свою повну бездарність у цій сфері» і вчасно її покинув, не встигнув залізти у великі борги.

Віталія дізналася, що він досі «формально одружений», бо дружина неповних чотири роки тому поїхала до Греції на заробітки — збирати оливки — та там і залишилася і вже забрала туди доньку-старшокласницю, яка перед тим наполегливо два роки студіювала грецьку мову. Андрій підозрював, що в дружини там хтось є, як він казав, «грек, який їхав через ріку й спіймав золоту українську рибку». Те, що він не вимовив жодного поганого слова про дружину, теж сподобалося Віталії.

Навіть сказала:

— Вона ще повернеться, от побачите.

— Ні, — відповів. — У мене інтуїція. До того ж ми вичерпали свій ресурс. Дружили ще зі школи, рано поєдналися, син уже дорослий, онуків подарував. Які далеко, правда, звідси тепер. Донька мала бути порятунком — між нашими дітьми тринадцять років різниці, — та, видно, не вийшло…

«Порятунком шлюбу, кохання, що згасло?» — Віталія хотіла запитати й не запитала.

Вони говорили про життя, поезію, яку обоє справді любили, про багато що і що завгодно. Віталія теж дещо розповіла про себе. Надвечірні прогулянки — по території диспансеру, а то й у місто — стали своєрідним ритуалом, без якого незабаром обоє вже не могли жити. Через тиждень із чимось Віталія відчула, що їй вже не так важко вставати й ходити.

Якось вони зустріли при виході з приміщення невродливу, але наче зігріту особливим світлом молоду жінку, обличчя якої Віталії здалося знайомим. І, вже розминувшись, подумала: «Та вона схожа на мою сусідку по палаті». Як виявилося, не помилилася. Нагулявшись, надихавшись, Віталія ще застала біля сяючої Софії-старшої Софію-молодшу, котра несподівано взялася цілувати їй руки. Торкнулася вустами й долоні.