Країна гіркої ніжності - Страница 64

У зв’язку з хворобою її хотіли звільнити від нічних чергувань, але Віталія запротестувала. Їй не так хотілося чергувати, як очікувати нічного дзвінка від Андрія чи самій телефонувати і просто чути його голос — слова майже не мали значення.

За цей час вони двічі були в Києві. Двічі — всього двічі — приїжджала Олеся.

«Минулий рів росте», — якось подумала Віталія — вона й боялася приїзду доньки (та жінка!) і дуже чекала його.

Дружина Андрія лишалася в Греції, назад не повернулася, разів кілька на рік телефонувала, обіцяла приїхати, а коли Андрій подзвонив сам і чесно сказав, що в нього є інша жінка, Ірина, його дружина, засміялася й сказала, що давно живе з вродливим, молодшим за неї темпераментним греком і при першому приїзді дасть згоду на розлучення. Однак вона не приїжджала, письмової згоди не присилала.

— Я йду через ліс на твій голос, — сказала Віталія якось вночі у телефонну трубку.

— Серед ночі?

— Зараз так. Але хіба ти забув…

— Звичайно, ні.

То було під час їхнього виїзду до лісу. Андрій купив, швидше отримав у подарунок за майже символічну ціну від знайомого «жигулі», походив на курси водіїв і ось — вони в лісі. І не раз. Але того разу… Вони виїхали поблукати, назбирати жовтогарячого й багряного листя — які букети-композиції з такого листя вмів і любив Андрій витворяти! Ну і, якщо пощастить, то й грибів, навіть кошичка й цупкого пакета взяли. Ішли, розмовляли й непомітно розійшлися у різні боки. Коли Віталія відчула, що вона сама, спочатку прийшло здивування. Змахнуло крилом, повіяло вітерцем. Потім збентеження — як так трапилося, чому вона сама?

— Андрію! — гукнула вона. — Агов!

У відповідь — тиша. Гукнула ще раз. Те саме. Тиша мовби погустішала. Подумала — ну й нехай, дражнися, дражнися, не пропаду без тебе. Рушила далі, й ліс розпочав з нею свою гру-заманювання. Чомусь частіше стало падати листя під ноги. Наче хтось невидимий вистелював їй стежку. Потім вона побачила те обличчя. Жіноче. Попереду. Не злякалася, подумала — от, іще одна грибниця. Потім — друге. Далі третє. Екскурсія якась чи що? І тут вона здивувалася й жахнулася — всі обличчя були однакові. Наче подвоїлася, потроїлася, потім розсипалася на десяток облич та, перша, жінка. І тут Віталія спинилася. Обличчя жінки здалося знайомим. Десь вона його бачила, десь зустрічала цю жінку. І здригнулася — то вона, та жінка. Вона чекала на Віталію три роки тому, того літнього вечора незабаром, як Олеся поїхала до Києва.

Вона ступила з темряви, виникла, витворилася. Силует, що став реальною людиною і вдарив загострими парфумами.

— Ви Віталія Миколаївна?

— Так.

Доволі невродливе простувате обличчя. Маленький гострий, схожий на пташиний дзьобик, носик. Відкрита сукня. І темні окуляри. Та окуляри вона зняла, аж якось поспішно.

— Віталія Миколаївна Косик?

— Так, — Віталія вже трохи роздратовано. — Вам щось потрібно?

— Ви мене не впізнаєте?

— Ні.

— Я мама Олесі.

У Віталії все похололо. Подумала: «Це мало статися. І сталося».

Сказала:

— Вибачте, це я мама Олесі.

— Так, так, я пам’ятаю угоду. — Жінка усміхнулася, і при світлі ліхтаря було видно, як зазміїлася її усмішка. — Я не збираюся її у вас забирати. Я тільки хочу її побачити.

— Навіщо?

— Побачити. — Жінка повторила вперто, як закляття. — Ви нічого не подумайте такого… У мене є ще троє дітей. Я просто побачу. Хоча б здалеку. Усе-таки моя кровиночка.

— Це моя дочка. Я її народила.

Жінка, що вийшла з темряви:

— Аякже, я розумію. За документами так. Ви все добре, розумно зробили. Я тільки побачу — і все. Говорити навіть не буду. Як кажуть — упівока.

— Олесі тут немає. І не буде, — сказала Віталія.

— А де вона?

— Цього я вам не скажу.

— Якщо не скажете — я шукатиму. І знайду. Ліпше по-доброму. Тоді і все буде по-доброму.

Віталія відчула страшенну втому. Вперше за два місяці заболіло.

Вона спитала з дивною надією:

— Вам потрібні гроші?

— Що ви! — Жінка аж злякалася. — Ніяких грошей. Чоловік добре заробляє. То скажете, де моя донька?

— Ні, — Віталія різко. — Я не скажу, де моя донька.

— Даремно ви так, — жінка, котра хотіла побачити Олесю. — Бувайте.

Та жінка знову розтала в темряві. Знаючи ім’я, прізвище своєї біологічної дочки, вона, зрештою, могла взнати і її адресу. Дідькова прописка, яку тепер називають реєстрацією. Та на це піде чимало часу. Хіба від когось довідається, що Олеся в Києві.

З того дня страх обсів Віталію.

Тепер, у лісі, він мовби матеріалізувався.

Обличчя кликали, вели її за собою. Куди, в яку глибину, в яку гущавину?

— Андрію, — гукнула Віталія голосно, а потім ще голосніше, щосили, як тільки могла. — Андрію! Де ти?

Слухала тишу. Десь попереду заторохтів дятел. Розімкнув і замкнув тишу тим стукотом.

«Я сама, — подумала Віталія. — Геть сама». А та жінка (вона пам’ятала її ім’я, але навіть подумки не вимовляла) кликала за собою.

Ліс став розступатися перед нею. Порідшав. Їй не буде де сховатися. Сховатися?

Зникло обличчя, та став рости страх. Боялася озирнутися. Враз наче заморозився голос, коли вирішила гукнути ще раз, востаннє.

І тут вона почула його такий очікуваний голос. Далекий. Справа, а потім зліва.

Прошептала:

— Андрію…

І пішла на другий голос. На другий. Бо перший здався несправжнім.

— Віто!

— Іто… Іто…

Луна вторила раз за разом. Віталія затулила вуха руками і вперто простувала — спершу галявиною, далі крізь чагарник.