Країна гіркої ніжності - Страница 84

— Ла-ла, — сказала Олеся. — Костику, нащо ти мені? А треба, раз іду.

У Дази був свій рух — у те, далеке й близьке, що останні дні, відколи прийняла рішення про поїздку в Лучинці, не давало спокою. Чи вистачить у неї сили? Їй пішов сімдесят сьомий рік. Недавно колишня колега по роботі сказала:

— Я б вам, Дазо Романівно, ще й сімдесяти не дала.

Розуміла: то комплімент, хоча, незважаючи на все більшу слабкість у тілі, болі під правим ребром (печінка?), періодичну задишку, викручування рук і ніг (артроз, це знала напевне), справді, як на її вік, скаржитися було гріх. Поїздка до того села — то мало статися спокутування її давнього гріха (гріха?) і прояснення давнього сумніву, що пік, приходив ночами, як непогасний вогонь, на старості чомусь дедалі більше. А ще мала подолати страх, страх, що сидів у ній, відколи… Відколи зробила таки необхідний вибір свого життя.

Бо той чоловік з лісу — без імені, але з обличчям, яке виразно пам’ятала й досі, яке не забути, — завітав ще раз. Точніше, спочатку прийшла тітка Мокрина, жінка років шістдесяти, котра жила неподалік медпункту. Посеред білого дня — а чого їй ждати до вечора?

Буркнула після того, як привіталася й потупцяла трохи біля порога:

— Там вас, тойво, ждуть, казали, в Титяни Воробцевої, родити має…

— Тетяна?

— Ну, та, котора на краю сила живе. Симуківська.

— На краю села… Тетяна…

Даза пригадала: є таки жінка на краю села, на сьомому місяці вагітності. Передчасні пологи?

— Ходімте, — Мокрина зирнула ясніше, проте нетерпеливо.

— Зараз зберуся, — сказала Даза.

За час її роботи в селі двоє жінок народжували самі, за допомогою місцевих повитух — «бабниць», як тут називали. «Дохтурку» кликали вже опісля, до немовляти. Ще троє були вагітними. Що робити з передчасним пологами, вона не знала. Усе ж швидко зібралася й вирушила. Проте на підході до крайньої хати з маленького гайка вигулькнув чоловік. Той самий, зі схрону. Зі ще більш посірілим і стомленим лицем.

— Вибачте, панно Любо, — сказав, і вона зазначила, як тривожно, гарячково блищать його очі. — Вам не до Тетяни. То я просив, щоб через тітку Мокрину вас позвали. Біда в нас.

— Біда? З вашою дружиною? Вона не виздоровіла?

— Виздоровіла. Так, — вимовив чомусь пригнічено.

— То в чому річ?

— Не може вона родити, — сказав глухо, наче з якоїсь далекої глибини добув слова. — З минулого вечора мучиться. Кричить сильно. Тітку Мартоху, ну, бабницю нашу найліпшу, я вже туди привіз. Каже, щось там усередині сталося. І до того ж, той, тазок у неї завузький. Ни знаємо, що й робити. Пропаде ж… На вас їдна надія. Остання.

— Але ж я не акушерка. — Даза озирнулася, мовби шукала порятунку ще від когось. — Я тільки медсестра.

— Я знаю, — він схопив Дазу за руку. — Подивіться. Кажуть, утопаючий за соломину хапається. А ви-те ж таки вчилися.

— Добре, ходімо, — Даза вимовила це приречено.

В училищі вона, як і всі майбутні медсестри, що мали працювати в сільській місцевості, проходила спецкурс «Допомога лікарю-акушеру при пологах». Кілька лекцій і залік. Ще практичне заняття, при якому Дазі було страшно від стогонів і криків жінки на столі. Тремтіла при кожному наказові лікаря: «Тужтеся! Тужтеся! Допомагайте дитяті!» А коли дитя стало вилазити з жіночого лона й ледве показалася голова, Даза з переляку й огиди заплющила очі. Не викликала в неї ентузіазму й щонайменшої цікавості, не кажучи вже про любов, і маленька червонувата істота, густо вкрита слизом, котра дико верещала в руках лікаря.

А тепер належало самій приймати пологи? Допомагати? Щось радити? Страх скував її тіло.

«Клятва Гіппократа, — подумала вона. — Я сама як клятва Гіппократа. На мені букви написані, а я вже нежива».

Усе ж приречено попленталася за чоловіком. Дала підсадити себе на коня. Цього разу, дарма що довкола стояв ясний день, їй не зав’язували очей. Даза вбирала в себе лісову дорогу, дерева обабіч неї, вдивлялася у гущавину, аби тільки не думати про те, що належало, що судилося пройти. Пурхнула пташка майже з-під ніг коня. Десь збоку тріснула гілка, і на мить здалося, що хтось невидимий пробирається поруч із ними лісом.

«Забрати дитину? — подумала Даза. — Але ж її ще немає. Той звір теж чекає на народження? Тоді чи треба, щоб дитина з’явилася на світ…»

Вона засоромилася цієї думки. Утім, думка була нереальною, як і все довкола. Таких відчуттів Даза пережила чимало. Життя мовби розставляло їй пастки й питало: а що далі? Тепер на її стежці стояла найголовніша пастка. Її не обійти.

А далі був той же схрон. Важке повітря всередині — чи вони провітрювали, як наказувала минулого разу? Збентежений інший чоловік у передній кімнатці-клітці. Тепер один. Стогін, жахливий стогін з-під землі Даза почула ще нагорі — як і того разу, ледь видимою стежкою вже йшли, а не їхали. Чоловік дивився розпачливо. Запитливо-розпачливо — стара жінка у другій кімнатці-клітці.

Даза звеліла залишити їх удвох. Сама не знала, чому наказала так зробити. Може, хотіла лишитися віч-на-віч зі своїм розпачем… Він залетів разом з нею, невидимий і безшелесний, одразу став частиною цього жахливого стогону. Дражнився з неї. Даза подумала: «Я мушу зловити погляд жінки». Підкрутила сильніше гніт лампи, попросила подумки світити яскравіше. Очі, повні болю й розпачу, ще більшого, ніж у неї, попливли їй назустріч і спинилися.

— Я вже не можу, — почула шепіт.

І побачила зблизька ті великі, переповнені болем очі. Очі, що наблизилися до неї. Стали наче її очима.