Вже не видала б. Надто глибоко зав’язла. Її б ніщо вже не порятувало, тож лишилося покладатися на долю і на пана Випадка.
Даза таки справді мала добру зорову пам’ять. Навіть де звертати з дороги лісової на майже невидиму стежку, визначила, лише трохи повагавшись. Пробиралася крізь зарості, очікуючи, що її от-от зупинять чи погукають. Од думки, що можуть просто стрельнути, похололо всередині, стерпли пальці, якими тримала торбину. Усе ж пішла далі, бо який сенс було йти, щоб тепер вертатися майже з порога…
Ніхто її не зупинив, не спитав, не покликав. Ось і підхід до маленької, непримітної галявини, в кутку якої за деревом, сосною, — вхід до схрону. Там мала бути замаскована землею, дерном непомітна ляда, що й прикривала той вхід. Даза спинилася од морозу, що впав за комір. Трава на галявинці витоптана, наче тут пройшла ціла орда. Повалені дерева, розкидане гілля. Пересилила дрижання в усьому тілі й таки зробила ще десяток кроків ногами, що раптом стали ватяними. Геть неслухняними. На місці ляди, замаскованого входу, зяяла велика вирва. Жахлива млість розлилася Дазиним тілом. Зрозуміла: сьогодні вранці чи вчора, а може, й позавчора тут був бій. А швидше не бій, а схрон просто закидали гранатами. Обережно підійшла до краю вирви. Там, унизу, дика мішанина. Уламки речей, з-під землі видніється закривавлена нога. Рознесені двері до другої кімнати. За ними суцільна маса з дерева, землі, крові.
«Невже та жінка не встигла піти і теж загинула? — подумала Даза. — І дитинка… Боже мій, що ж це діється на білому світі?»
Гаряча хвиля підкотила до горла. Нудота охопила її всю, і Даза виблювала. Рвало так, що, здавалося, виверне, вирве всі нутрощі. Опустилася на землю. Коли поступово прийшла до тями, намацала руками, наче сліпа, сумку. Витерла рукавом очі і дістала з сумки шматок тканини, що мав стати пелюшкою. Витерлася, підвелася, слабка, знеможена, щоб якось іти.
І тут її слух вловив слабкий писк. Наче мишачий. Ні, схожий швидше на віддалене, ледь чутне кошаче нявчання. Раз і вдруге. Даза прислухалася. А тоді здригнулася. Її тіло враз обдало жаром. Зрозуміла: вона чує слабкий дитячий голосок. То дитина. Там, внизу, в понівеченому засипаному схроні. Там знаходиться ще жива дитина, донька тої жінки. Може, поранена, покалічена. Понівечена, але ще жива дитина. Дівчинка, котрій вона допомагала з’явитися на світ.
Що ж робити? Вернутися в село й когось покликати? Шлях неблизький. А раптом буде пізно? До того ж… До того ж, як вона пояснить, чому опинилася тут, у лісі, біля схрону… Ну, може, тітка Мокрина, чи та, бабниця Мартоха, й зрозуміють…
Ні, гаяти час не варто.
Хитаючись, наче п’яна, тремтячи, сама не своя, Даза стала спускатися донизу. Знову почула тихенький жалібний писк, і це додало рішучості й сили. Сповзла на захаращену долівку й стала руками розбирати, розгрібати вхід до другої кімнати, звідки надходили слабкі, надто слабкі, але живі звуки від, вочевидь, іще живої істоти. Скинула пальто, навіть кофтину, лишилася в самій блузці. Не знати скільки часу вона відкидала уламки дерева, продиралася крізь засипану землю. Раптом рука її наштовхнулася на іншу, чужу руку — холодну і безживну. Відсмикнула свою руку, стала тамувати нудоту, гасити тяжку слабкість. Очі, що вже звикли до напівтемряви, крізь слабкі проблиски світла, що проникали зверху, з лісу, що десь там, наче в іншому світі, глухо, співчутливо, а може, і погрозливо шумів, її очі разом з руками стали обмацувати все довкола. І руки наштовхнулися на згорток, що був притулений до мертвого жіночого тіла. Допомогло й те, що дитина ще раз подала звук, сигнал до власного спасіння. Уже пізніше Даза зрозуміє, що матір своїм тілом закрила доньку від осколків, які залітали сюди. А тоді вона силоміць, намацавши те, що шукала, потихеньку стала витягати згорток. Боялася, що рештки стелі от-от обваляться на неї і обох їх поховають заживо. Усе ж їй пощастило.
Шмаття, в яке було загорнуте дитя, людське дитя, геть промокло й смерділо. Та лобик і щічки були теплими, ледь-ледь, але теплими. Ще чимало часу зайняло спорудження підставки, сходинок, по яких Даза з дитиною вибралася нагору. Казала до врятованої щось заспокійливе, мов та могла її почути, а швидше заспокоювала саму себе. Довелося ще раз спускатися, щоб забрати пальто й кофточку. Далі Даза, мов у нереальному, важкому напівсні розпеленала немовля. Однією з пелюшок, які принесла, витерла, а тоді якось замотала в чисте заново. Дитина зіпнула, ледь-ледь схлипнула, мовби жаліючись на світ, що так негостинно приймає її до себе. Загорнула дитя у кофтину, одягла пальто.
— Зараз, зараз, потерпи, маленька, — пробурмотіла.
Дістала з торбини баночку з молоком. Баночка була ще трішки теплою. Отже, ще тепленьке, хай і ледве-ледве, молоко. Але як його дати дитині? З баночки? Може захлинутися. Даза кинула погляд на торбину і збагнула, що треба робити. Взяла принесений моток марлі, зробила щось схоже на чашку. Потихеньку влила туди ще не захололого тьмяно-білого молока. Обережно стиснула, піднесла до вуст маляти. Легенько розтисла манюні губки, капнула раз, вдруге. І раптом дитина відчула життєдайну рідину, ледь-ледь, але розтулила губки. Коли вона ввібрала в себе невеличку дозу молока, розкрилися й повіки. З-під них, розпухлих од плачу, крізь вузькі щілинки на Дазу глипнули й злякано розкрилися дві зоринки.
— Зараз підемо звідси, — сказала Даза. — Підемо додому, маленька.
Вона стала підводитись, і тут її вухо вловило віддалений, але чіткий гул. Наступної миті, прислухавшись, зрозуміла, що то ще далеко їде машина. Їде, напевне, сюди. Даза поклала дитину на землю й стала гарячково запихати все до торбини. Кинула туди й мокру одежину малої, й закаляну пелюшку. З торбиною в одній руці й дитиною на другій Даза стала відходити в ліс. Гул двигуна ставав усе виразнішим, наближався. Даза відходила все далі й найбільше боялася, аби дитина не заплакала. Та маленька тільки слабо пискнула пару разів.