Країна гіркої ніжності - Страница 9

Олеся прогнала думку, а тепер, внизу, думка наздогнала її, зробила в’язнем, котрий сидить там, у підземеллі, з якого не вирватися.

— Я зараз, ви мене почекайте, — вигукнула Олеся.

Побігла до воріт. Мчалася бруківкою. Куди? Втікала од ув’язнення, од замку, од марева, що переслідувало, відколи у їхній квартирі з’явилася ця жінка.

Ця жінка?

Бабуся?

Може, вона теж вигадана?

А її кличе річка. Її, Олесю.

Олеся пішла вулицею під стінами замку. Прочитала на табличці на стіні одноповерхового будинку: «вул. Плитниця». Вулиця називається Плитниця? Дивна назва. Дуже дивна. Див…

Вона вибігла, вискочила на іншу вулицю, яка огинала замок. Мабуть, ця вуличка виводить до річки. Пішла мимо одноповерхових будинків, що тулилися до вулиці з одного боку, й високої стіни, яка нависала (так здалося Олесі) справа. Мусила вийти до річки.

Вийти до річки, щоб лишитися з нею назавше.

5

— Тобі буде з нею нелегко, але добре, — сказала в замку мама Віталія.

— Нелегко, але добре?

— Так. Олеся — складна й вразлива натура, — пояснила Віталія. — Вона — це ми з тобою, зібрані в одній людині, котра не визнає обох наших характерів. Але своїм ще не вміє користуватися, а може, ніколи й не навчиться. Не натискай на неї. Вона ще сама не знає, чого хоче. Я боюся, що й ніколи не захоче чогось конкретного, вибираючи свою дорогу.

— Але ж вибирати доведеться, — сказала Даздраперма.

— Так. Тому й кажу — не натискай, як ти тисла на мене. Гаразд?

— Я ніколи на тебе не тисла, — сказала мама Даздраперма трохи ображено.

— Авжеж, ні. Тільки я відчувала цей тиск з усіх твоїх життєвих правил і всього правильного життя. Яке не стало моїм.

— А ти, на диво, не змінилася, Віто.

— Змінилася. Тільки тепер в Олесі бачу себе, тодішню. Я з Олесею — на рівних. Якщо по правді, мені нема чого її вчити. А ти будеш незмірно вища. Тому й кажу: не тисни.

— Я вже розучилася повчати. Ні прямо, ні опосередковано. Не було за ці роки кого повчати.

— Пробач. Шкода, що те, що, може, треба було сказати Олесі, заберу з собою.

— Не смій.

— Смію. Це від тебе. Я недавно зрозуміла. Гармонія світу в самій людині. Якщо вона відчуває чи, точніше, якщо здатна відчувати цю гармонію. А Олеся надто поетична натура. Поетична і вже здатна до самокопання, більшого, ніж було колись у нас із тобою. Полюби її такою, як вона є, якщо зможеш.

— Я постараюся.

— Я думаю, вона ще тільки підійшла до тієї межі, де відкриватиме й відкриватиме себе. — Віталія сказала це роздумливо й трохи начеб запитливо.

«Вона питає себе? Чи мене?» — подумала Даза.

Пригадала, як ще вчора вагалася, чи їхати їй. Хоча вирішила, що поїде, як тільки Віта зателефонувала. Як тільки сказала — у неї рак. Уже четвертого ступеня. Остання стадія. Ще без метастазів, але остання. Господи, навіщо… Де вони були всі ці роки — обоє?..

— Допоможи їй у цьому, — сказала Віталія. — Ти мудріша й досвідченіша.

— Навряд. Але куди вона побігла? Хоч би з нею чого не сталося. Треба було нам продумати мій приїзд, мою появу.

— Гадаю, вона побігла до річки.

— До річки?

— Я бачила, як вона дивилася вдалину там, на стіні.

— Ой, божечку, тож ходімо, ходімо, — заметушилася Даздраперма.

— От і ти розгублена. І стривожена. Ходімо?

— Як іти до тої річки?

Дві жінки, котрі були поруч уперше за два десятки років, стали виходити з воріт Луцького замку.

До замку і міста з далечини підпливали хмари. Щось змінилося у повітрі погожого весняного дня. Посіяна старшою із жінок тривога росла в її душі.

«Ні, ні, після того, що сталося зі мною, з Олесею нічого не може статися, — подумала молодша із двох жінок. — Певно, до річки треба йти цією вулицею. А може, й не цією. Господи, як мало я знаю про це місто, про маму, про Олесю, а життя вже кінчається, втікає, а куди?»

6

Вона виходила із воріт замку, виходила з дому разом зі своєю однокласницею, котра була частиною її підлої змови, її обману. Щойно Люда щебетала: «Ой, Дазо Романівно, у нас Віті буде добре, дуже добре, там, у селі, й свіже повітря, й свіже молоко, а як вміє готувати моя бабуся, ви не переживайте, не тривожтеся, то є всього два тижні, побачите, якою Віточка повернеться задоволеною, поправиться — не впізнаєте». За плечима у Віти наплічник, рюкзак — тільки почали входити у моду тоді, у шістдесяті, і мама їй купила, точніше дістала, дізнавшись, що донька хоче поїхати до однокласниці-подруги в село на відпочинок. Мама хотіла провести, але Людка сказала — не треба, вони ж поїдуть від їхнього дому машиною. Людчин батько, передовик виробництва, слюсар вищого розряду, винахідник-раціоналізатор, кілька місяців тому купив «запорожця»: його як передовика-раціоналізатора нагородили талоном на позачергове придбання «горбатого». Вони справді їхали в село проводити відпустку, а донька — канікули кудись туди, на Поділля, Вінниччину, звідки була Людчина мама, продавець крамниці «Сто дрібниць». Але їхали втрьох. У Віти був зовсім інший маршрут, інша, своя дорога.

Ледве завернули за ріг будинку, Людка противно захихотіла: «Як ми ловко все обставили, скажи…» Віта ледь не вдарила подругу. Точніше, не подругу, а зловмисницю. Учасницю підлої змови. Готова була вбити її й себе за цю змову, поїздку, обман мами. Так, якщо по правді, Людка не була подругою, набивалася швидше з меркантильних міркувань: у Віти-відмінниці списувало півкласу, а вічна трієчниця Людмила Воронюк була з тих, хто надзвичайно рідко готував домашні завдання вдома. Та й чи здатна вона була готувати їх?