Країна гіркої ніжності - Страница 97

Стала втікати од цих думок. Вони були більшими за неї і її свідомість. Було відчуття, що, розгадавши якусь загадку свого минулого, розгадає таємницю життя, таємницю буття взагалі.

Пізніше Даза багато передумає й проаналізує, співставить відомі факти і дійде висновку — друг її батька, який їй так допоміг, написав донос лише тому, що Олександр Терентьєв знав: мають репресувати й наркома, а його місце міг посісти енергійний, здібний, перспективний Роман Снігурець. Ось чого боявся і чому написав доноса давній друг Сашко… Наркомом не став, але вже по війні таки висунувся. Аж у ЦК.

Потім він допоміг їй. Допоміг, як навіть не сподівалася.

Мучила совість? Щось прокинулося? Боявся?

Коли Даза отримала столичну квартиру і сяк-так обставила її, зателефонувала до Олександра Івановича. Щоб подякувати й запросити на новосілля. Телефон не відповідав. Набрала номер приймальні — дізнатися, коли товариш Терентьєв повернеться з відрядження чи ще звідкись.

— Хто його питає? — почула голос секретарки.

— Даза. Даздраперма Снігурець. Я вам телефонувала. Була у вас.

— Я пам’ятаю, — голос у трубці наче подалів, а потім поближчав, набув іншого відтінку. — Товаришко Снігурець, Олександр Іванович дуже зайнятий. І буде зайнятий весь час. Гадаю, ви розумна жінка. Він зробив для вас навіть більше, ніж міг. Моя вам дружня порада: не турбуйте його більше. Це його прохання також.

Даза нічого не розуміла. Що сталося? Сказала: «Дякую. Вибачте». Поклала трубку.

…Тоді, в архіві, Даза вже знала: колишній друг її батька помер за п’ять років до того, як вона ознайомилася з батьковою справою, на дев’яносто першому році життя.

19

Зимового вечора на пероні Луцького вокзалу стояли троє жінок: молода, щойно по-новому розквітла, зріла, але з невтраченою красою, і сива, з очима, що ніяк не хотіли перецвітати. Їхню своєрідність по-чоловічому стримано відтінював високий вродливий юнак. Віталія і Ярослав проводжали Олесю і Даздраперму, котрі поверталися до Києва.

«Я найщасливіша з усіх нас», — подумала Олеся ледь-ледь засоромлено. Олеся, до нестями закохана і по вінця викохана за ці два тижні, відколи вона поєдналася тілом і душею зі своїм коханим Ярославом, насилу втримувала в грудях своє «серце сьомого року». Вона сказала Ярославу, що забере його до столиці й хай він, її Ярославчик, не сміє заперечувати. Вона сама знайде йому роботу і де жити. Розуміла, що доведеться звертатися за допомогою до батька, Ігоря Леонідовича (саме так, подвійно, подумки його називала), але хай, один раз переборе гордість, адже йдеться про долю найдорожчого для неї. Її чоловіка.

Одним словом, Олеся поводилася, діяла і міркувала, як справжня власниця, котра спіймала і посадила в клітку велику тлусту синицю чи загнала туди журавля. А може, й набагато більшу птаху. Вона не хотіла чути й знати, що її жар-птиця тихенько квилить і проситься на волю.

Віталія теж почувалася щасливою. Головне — Андрій житиме, кістки зростаються, а що не ходитиме, то вже десяте питання. Вона буде його ногами, а якщо треба, то й руками, чим завгодно. Ті його осоружні «гречанки» полетіли до країни, в якій усе є, але немає і не буде такого, як Андрій. Перед від’їздом вони таки зволили навідатися в лікарню й показати Андрієві внука. Віталія розуміла, що Андрієва радість віднині гірчитиме. Дала собі слово, що розшукає його неприкаяного сина і зробить усе, щоб батько і син відновили єдність душ.

Даздраперма пересилювала свою втому. Вона так і не зустрілася з батьком Віталії. Виявилося, що Матвій Білітюк живе не у Львові, а у львівських Карпатах, в далекому гірському селі. Його друг у львівському повстанському братстві розповів Дазі, що Матвій, коли звільнився з норильського табору і не отримав дозволу оселитися на рідній Волині, поїхав на Донбас. На донецькій землі робота знайшлася, так само під землею. То ж усе одно частка України, казав. Ще цілих двадцять з гачком літ спускався під ту чорну землю. Аж до старості лишався бобилем, бо не міг забути свою Маринку. Надія, що вона жива, казав, зігрівала його, не давала згинути серед морозних північних таймирських заметілей.

Даза почула історію, котру розказав Матвіїв побратим. То було вже на початку п’ятдесятих минулого століття. Матвій опинився на руднику поблизу селища Кайєркан. Там відбували каторгу чимало волинян. Разом зібралися на Святвечір перед Різдвом п’ятдесят другого року. Посиділи, тихенько заколядували. Під кінець ще тихіше заспівали повстанську пісню. Та хтось доніс табірному начальству. Може, й серед них виявився сексот, може, почув хтось, як співали й колядували в кутку бараку. Одним словом, через день усіх їх послали стояти живими «колишками». Було в тому таборі таке страшне покарання. Місцеві жителі, ненці, привозили до табору для начальства й охоронців оленину й оленячі та песцеві шкірки. А взимку там цілу добу довга й темна полярна ніч. Добре ще, коли зорі блимають та часом місяць підсвічує дорогу. А буває, що тільки холодний пронизливий вітер свище й мете пурга. Та навіть за тихої погоди в темряві суцільній ті, хто віз до табору м’ясо й хутро, кілька разів звалювалися в урвище біля дороги до табору. От і придумав начальник табору, чи хтось підказав йому, позначати ту дорогу живими «колишками». Ставили вздовж дороги на під’їзді до табору в’язнів з гасовими ліхтарями в руках. Щоб вони дорогу підсвічували, куди їхати показували. Живі «колишки» тобто. Зеки знали: хто в «колишки» потрапляє — приречений. Бо ж доводилося кілька годин стояти на морозі в сорок, а то й під п’ятдесят градусів. На вітрі, що навіть у кожусі пронизував до кісток. А траплялося, що й тільки у ватниках-куфайках посилали. Зеки-«колишки» якщо не обморожувалися й не віддавали кінці одразу на трасі, то чекала їх повільна мученицька смерть після повернення до табору. Від обмороження, запалення легень і нирок.