Країна гіркої ніжності - Страница 25

К оглавлению

— Так.

— Твоя подруга казала, що в технікумі вчитеся. Можна взнати, в якому?

— Можна. — І тут на Віту напала злість, підкотила до горла — роби, що хочеш. — Ми не вчимося в технікумі.

— А де ж?

— У школі. Перейшли до десятого. Можете сказати завідуючій. Чи он тим… патрульникам.

— Не кусайся. — Він легко стис їй руку. — Не подумав би, що школярка.

— Тепер будете знати. Ми — малолітки.

— І у малоліток закохуються, — тихо напівсказав, напівпрошептав.

«Везе ж мені», — подумала Віта.

— Не в таких, як я, — уголос.

— А ви — які?

— Зіпсовані, — раптом ще зліше сказала Віта.

Він спробував заглянути в її очі. Щось відчув? Чи просто шукав погляду? Нехай. Нехай. Даремно. Усе даремно.

Їй перехотілося танцювати. По закінченні, коли її партнер галантно провів до першого ряду клубних стільців, Віта встала й підійшла до Людки. Та пришвидшено дихала, очі блищали. Віта сказала, що в неї болить голова.

— Що з тобою? Толик образив?

— Толик?

— Ну, котрий з тобою танцював. Класний хлоп. Після армії. Тут на нього місцеві кобилки западають. А він тебе запросив… Тут одна так блимала!

Вона знала все і всіх, Людка. Вона й тут виявилася своєю. Віта не вміла так. Відчула, що й не хоче вміти. Що не може бути безжурно-веселою. Коли… Коли він там… Там, у неволі… Вона.

«Я підла зрадниця», — подумала Віта.

— Ходімо додому, — сказала.

— Ти що, подруго? Танці тільки почалися.

Знову заграла музика. Веселішої. І знову Віту запросив Толик. Крутив її, мов дзиґу. Віта летіла наче над ним. Прагнула одного — закінчення танцю.

— Більше мене, будь ласка, не запрошуйте, — попросила.

— Чому?

— У вас же є дівчина.

— Хто вам сказав?

— Люда.

— А, ваша подруга. Звідки їй знати, хто у мене є?

— Усе ж я вас прошу. Я вас прошу…

Віта різко повернулася й попрямувала до виходу. За нею… За нею йшов той хлопець. Толик. При виході її наздогнала ще якась дівчина. Схопила за руку.

— Ти… Городська… Толик мій хлопець…

Вона відповіла. Висмикнула руку. Пішла, розправивши плечі, як могла. Навздогін почула:

— Катю, як ти не розумієш… Їй погано…

— А мені… Ти що, хочеш її утішити? Я бачила, як ти на неї дивився, коли танцював…

— Та що ти ревнуєш до кожного стовпа…

«От я й стовпом стала», — подумала Віта, вже не зло, а з сумною усмішкою.

Вечірня прохолода остудила лице. Дув приємний вітерець. Село вже спало. Тільки озвався пес, за ним — другий. Знову настала тиша. У цій літній сільській тиші Віта розчинялася, з насолодою дихала й слухала тихе сюрчання цвіркунів, а може, й іще якихось комах, віддалене жаб’яче кумкання. Прошелестіла крилами зовсім поруч пташка. Віті стало добре й умиротворено. Наче справді хто пригорнув до себе чи поклав руку на голову. Вона тулилася до цієї ночі, тиші, зір, що рясно миготіли у вишині. Була наче їхньою частинкою — нічної благодаті, сюрчання, блимотіння зір, темної синяви неба.

Ця несподівана тиха радість тривала доти, поки Віта раптом не збагнула, що… не знає, куди далі йти. Що елементарно заблудилася. Вони виходили на цю вулицю з іншої. Але з якої? Може, з цієї? А раптом — ні? Тоді вона ще більше заблукає.

Лишалося одне — вертатися назад, туди, до клубу. Віта хотіла вже так і зробити, та наступної миті побачила попереду блимання маленького вогника і начеб віддалені, ледь чутні голоси. Вирішила піти туди.

Вона бачила село вдень: малі хати (вперше була в селі) наче розбігалися, щоб потім, коли озирнеться, завмерти, очікуючи на продовження гри. Люди віталися — геть усі — з нею. Здавалося, вітаються й корови, гуси, качки, дерева. Високі тополі несли на гілках-руках сонце, східні тополі — вранці, ті, що на заході — призахідне. А коли сонце ховалося за тополі, Віта мимоволі затуляла очі долонями. Наче дітвак. Чого так, не могла б сказати. Баба Павлина наставляла — прокинешся, ковтни спершу свіженького молочка, я в холодне відерце поставлю, як видою корову, на пару мінуток, і не гаряче буде, і не вельми холодне. Ковтни й заплющ очі. Почуй, як молоко тобі квітку дарує.

— Квітку? — здивувалася Віта.

— Еге ж. Ту, що вчора корова з’їла.

Віта всміхалася. Тепер вона чаїлася серед ночі й вдивлялася у ледь помітну жаринку.

Ступила кілька кроків, спинилася.

На неї почало раптом обвалюватися небо. Віта підняла руки над головою.

Почула наче з далечини, а може, й неба, голос мами Дази:

— Ти знаєш, до зір не так вже й далеко. Зовсім недалеко. Їх можна й наблизити.

— Як — наблизити? — спитала тоді ще зовсім маленька Віточка.

— Рукою. А ще — очима.

— То зроби так. Я хочу зірку! — Вона аж притупнула ніжкою.

— Це зробиш колись ти. Я зараз не можу.

«Чому це згадалося?» — подумала Віта й опустила руки.

За ними опустилися й плечі.

Небо не падало, а вона стояла посеред чужого села — обманщиця, втікачка, чужа сама собі. Самій собі. Чужа такій, як стала тепер. Ще до цієї дурної поїздки. Треба йти, нічого не вигадувати, не боятися, а просто, просто, просто спитати, як потрапити до Людчиної бабусі Павлини.

Як не дивно, далі зовсім не боялася. Охороняло небо, зорі… ще щось потаємне…

Мама? Ні, не мама…

Вогник притягав її з кожним кроком владніше й нестримніше. Він був тепер сильнішим за зірки над нею. Віта йшла, наче прив’язана, до блимання цієї малесенької жарини. Жариночки.

Їх було двоє, двоє сільських молодиків, котрі на колодах біля чиїхось воріт (може, одного з них) розпивали пляшку. Як виявилося, по черзі, прямо з горла. Віта чемно привіталася і спитала, як пройти до оселі бабусі Павлини.