Країна гіркої ніжності - Страница 26

К оглавлению

— Оселі? А ми — невеселі… Ти ди, яка грамотна, — сказав один з них. — Вроді не з наших… Городська, чи що?

— Я з Києва, — сказала Віта.

— Ти ба, столична штучка… Тож якої Павлини?

— Мабуть, Козюникової, — сказав другий чоловік чи хлопець.

— Та вроді не похожа… Знаю я Козюникову внучку… До баби регулярно приїжджає… Тая вроді кругліша…

Чоловік підніс цигарку до Вітиного обличчя. Віта відхилилася і закашлялася.

— Внучка баби Павлини? — спитав перший.

— Подруга внучки.

— Овва… А чого ж сама йдеш? З клубу, чи що?

— З клубу. Люда там лишилася, а я пішла. Тільки дорогу забула, — призналася Віта.

— Ну, хош, щоб показали?.. Можемо… Ти з нами випий… Городські ж дівахи п’ють… Чи погидуєш?

— Я не п’ю, — сказала Віта. — Чесне слово, зовсім не п’ю. Я ще вчуся, — додала навіщось.

— Хіба студентки не п’ють?

— Я в школі вчуся.

— У школі вчишся? І на танцюльки ходиш? То своя дівка, га, рижий?

— Ну точно… Вже, певно, й не целка…

— Точняк. Своя дівка… На, пийни…

Віта взяла таки простягнуту пляшку. Пересилюючи себе, ковтнула. То була самогонка — смердюча, але міцна. Обпекло горло. Закашлялася ще більше, ніж від цигаркового диму. Стало душно — в голові, в грудях. Поплив світ під ногами. Плила ніч і вона серед ночі.

— Таки городська і делікатна… Но, може, підеш з нами, дєвочка-припєвочка?

«Десь я чула цей вислів», — подумала Віта (від Едика, кричали зеки?) й спитала:

— Куди?

— До любові! Не хоч? А силою?

Один з них, причіпливіший, встиг схопити за руку.

— Не треба, — сказала Віта.

— А то що буде? Нічка не видасть.

— У мене хлопець в тюрмі, — аж дзвінким голосом відчеканила Віта. — Він авторитет.

— То й що?

— Чули про такого Еміра?

— Нє… Якого ще Чмура? — перший.

— А що? — другий вже трохи з осторогою в голосі.

— Зачепите — почуєте.

Відчула — вони збентежені. Та здаватися не хотіли.

— Бре-бре, дівчинко… Ну признайся — бре? Заливаєш?

— У Людки спитайте. Пішли до клубу? — І справді зробила порух, хоч голова все ще пливла. — Спитаємо?

— Та ну тебе… Як же ти з турміянином потоваришувала?

— Довго розказувати. — І раптом де й взявся в неї метал у голосі: — А мене проведете до баби Павлини. Пішли!

Вони таки взялися проводити. Теліпалися, похитуючись. Від них несло перегаром. Ще чимось не вельми приємним. Та Віті було добре й трохи весело. Подумала, що не такі вже й погані ці хлопці.

Вони щось взялися їй розповідати. Про якогось Михаська, котрий теж сидів у тюрмі. Про те, як мало платять у колгоспі на фермі. А є ж, виявляється, на світі такі міста, як Київ…

Віта слухала й не слухала. То був особливий вечір (чи вже ніч, адже кіносеанс починався о десятій вечора), сповнений подій і тривог, чогось такого в ній самій, про що досі й не підозрювала. Ніби привнесене вітром чи цими зорями над нею. Або пташкою, що пролітала.

«Опиратися марно», — сказала тепер вона собі.

Опиратися вечору, тому, що відбулося й що відбудеться? Чого не було, але мало бути? Таємниця її поїздки… Щось підступило Віті до її дихальних шляхів, стало їх забивати. Вона от-от упаде, тільки б не впасти, дійти…

Майже біля самої хати їх наздогнала схарапуджена Людка.

14

Через два тижні після арешту батька забрали й маму. Даздраперма Снігурець, донька ворогів народу, опинилася в спеціальному дитячому будинку для таких дітей, як вона. Відтоді майже все життя її пропікали сіро-зеленкуваті очі директорки — худої, виструнченої, але котра в якийсь момент стала розпливатися перед очима Дази й від того ставала набагато товстішою.

— Ти тут для того, щоб перетворитися у справжню радянську людину, яка любить товариша Сталіна, партію, народ і свою велику радянську країну. І яка ненавидить ворогів товариша Сталіна, ворогів партії, народу і всієї країни. А твої батьки були огидними ворогами народу, а значить, і товариша Сталіна. Подумай над цими словами і що треба зробити, щоб стати справжньою радянською людиною. Чи хотіла б ти бути донькою таких батьків?.. Подумай!

«Чому були?» — майнула і зникла думка.

Мама і тато — живі?.. Мама і тато… Про що говорить ця тітка? Огидна, худюща тітка… Тітка, яка розпливається… Ні-ні, вона не така, вона добра, справедлива, вона хоче добра їй, Дазі, хоче перевиховати її, зробити з неї справжню людину. Вона не худа й не товста, так не можна казати. Треба думати.

«Але хіба я не люблю Сталіна?» — подумала Даза і злякалася.

— Можеш іти. І не забувай мої слова. Повтори їх. Думай над ними.

— Спасибі, — прошептала Даза — чи то на дозвіл піти, чи на дозвіл повторювати сказане директоркою, чи на те й інше, а більше на звільнення від пропікання очей, які от-от мали її спалити. Які карали більше, ніж слова. Ніж відчуття провини.

Вона думала дорогою до спального корпусу, дорогою на сніданок, обід, вечерю, уроки, післякласні заняття. Намагалася не думати, бо думати, виявляється, нестерпно, нестерпно боляче. І… думала. Як міг тато подібно до тих, кого він засуджував, сипати скло і отруту в цукор і тістечка? Як могла найкраща в світі мама Рита — лагідна, проста, сонячна — допомагати татові в цьому страшному занятті? Як можна так прикидатися? Як могли вони готуватися вбити товариша Сталіна? Виходить, вона не знала своїх батьків? Батьків, котрі вчили любити Сталіна, партію і країну, найсправедливішу в світі.

Вороги, підлі вороги і зрадники, котрі вміло маскувалися навіть перед нею, своєю донькою?