Країна гіркої ніжності - Страница 35

— Ти шо делаш, сука!

Віта відступила, він кинувся на неї. Обличчя було — навіть у темряві вгледіла — закривавлене. Схопив за плече.

— Счас вместо любві умрьош, сучіще!

Віта скрикнула, він повалив її на сніг.

— Любов на снегу будет. Прямо здесь.

Та від будинку вже біг Едик. Копнув нападника ногою, тоді підняв, легко, як шкідливе щеня, за комір. І вдарив з усього розмаху кулаком в лице. Нападник впав і не ворушився.

— Едю! Що ти зробив?

— Нічо. Оклемається. Такі падла живучі.

І, піднявши із замету Віту:

— У тебе все хокей?

— Ага. Я тільки злякалася.

— Тоді ходімо дзвонити. Я обміняв трояка на двушку. Налякав, але обмін хороший.

— Три копійки на дві?

— Три рубля на двушку, — засміявся він. — Дуже вдалий обмін.

У Віти все тремтіло. І коли йшла до будки, оглянувшись на тіло серед снігу, і коли набирала їхній номер.

— Ой, Віточко, де ти? — мама.

— Я у Тоні. Я заночую у Тоні. Тут нічого не ходить… Добре?

Мама дозволила.

Пекло піднебіння од того обману. А поруч стояло й гріло подихом її другу руку із залізною квіткою в ній її кохання й щастя.

Щастя, яке гріло її цілих чотири місяці. Не тільки гріло, палило до знемоги. Віта бігала на лекції, а після лекцій мчалася до нього. Якщо він не був зайнятий чимось своїм, казав — друзі, яких треба провідати, справи, якісь доручення…

Віта:

— І дівчата?

Він:

— Усі дівчата, крім тебе, цієї зими померли.

Мама:

— Ти стала приходити пізно, Віточко. У тебе… У тебе є хлопець? Не червоній. Це нормально для твого віку. Але я хотіла б знати…

Віта не могла збрехати:

— Є. — І поспішно. — Він дуже хороший.

— І гарний?

— Так.

— Однокурсник?

— Ні.

— Гаразд. Колись познайомиш.

— Обов’язково, мамусю.

Віта затремтіла — а що, як мама знає, хто такий Едик? Якщо вони… Якщо він… Якщо поєднають долі — мусить дізнатися. Дізнається, і тоді… Але до того часу Едик стане іншим. Він дав слово, що влітку поїде на роботу, на комсомольську будову. Або піде працювати в «Метробуд». Нехай, йому треба відпочити після страхіть в’язниці. Після тієї страшної колонії, де в нього з’явилися два великі шрами на тілі. Навесні Віта, вже не соромлячись, розглядала це могутнє, волохате (як ведмедик, казала) тіло, цілувала ті шрами — один довгий (та, черкнули трохи, відмахувався) і другий — круглий, глибокий. Збоку і біля лівого плеча. А могли влучити нижче, в серце, жахалася Віта й знову цілувала шрам.

Вони кілька разів ходили в кіно, раз Віта затягла на концерт класичної музики, де Едик висидів, але прикидатися не став — то не для мене. І це визнання, просто визнання, без іронізування, чомусь зворушило Віту.

Зустрічалися ще на тій порожній квартирі, куди чомусь ніхто не вселявся, якось в іншого друга, в Едика вдома, коли там нікого не було. Ще двічі Віта заночовувала «у подруги». На прохання познайомити ближче з друзями Едик відмахувався — встигнеш. Та й зав’язав я з ними, сказав. Так, дещо підбив з минулого.

Усе обірвалося, коли тільки-тільки зацвітали сади й зав’язувалися майбутні білі свічки на київських каштанах. Коли прийшла на чергове побачення після дводенної розлуки (знову справи були) й довго чекала, дивуючись, чому затримується коханий (ніколи такого не траплялося), перед нею раптом вигулькнув Базука:

— Наше вам з кісточкою. Емір не прийде.

— Не прийде? — Віта поморщилася: запах, який ішов від цього чмура, що засунув руки в кишені й похитувався перед нею, був не дуже приємним. — У нього… Справи?

— І справа, і зліва. — Базука сплюнув. — Замели твого Еміра. І всю нашу, щитай, компашку. Я ще гуляю і рватиму кігті кудись подалі. Мо’, на Крим чи в Одесу рвону. Ну, аріведерчі, маркізо. Сумувати тепер доведеться довго.

— Зачекайте, — Віта нічого не розуміла. — Як це — замели?

— Натурально, — і знову цвіркнув. — Як і положено ментам. Казав же Еміру — два рази за один день удачу за хвоста не хапають. Не та кицька. Жадность фраєра згубила. Чао-какао, мадам!

І, перестрибнувши невисоку огорожу, зник у надрах скверу, біля якого стояла Віта. Біля якого виглядала своє щастя.

Що сталося, взнала від Зіни, а потім і на суді. Усі ці чотири місяці Едик-Емір жив подвійним життям. Ще в колонії готував пограбування квартири відомого в Києві антиквара.

«У колонії?» — все похололо у Віти всередині.

А того дня, вислідивши, коли антиквар, що жив сам, вирушив у якесь там містечко за здобиччю, забралися до багатої квартири.

Квартир на тому поверсі старого будинку було лише дві, і в другій — вони точно знали — не передбачалося нікого: господар поїхав у гості до сина, а його дочка, стара діва, на роботі в поліклініці.

Перед тим забиралися через сусідський балкон, опустившись з даху на четвертий, а потім третій поверх. А один з них приходив під виглядом страхового агента. Антиквар щось запідозрив і поміняв замки. Тільки Емір і це передбачив. Майстер, що вставляв замки, за великий куш виготовив зліпки ключів. Мали відкрити двері, забрати цінні речі, а тоді імітувати зламування тих же дверей. Усе було б добре, якби не одна обставина. Передбачливий старий попросив, доки він у від’їзді, побути в квартирі племінника свого сусіда. Той же почув, як тихо відчинилися двері й чужий голос, не став ризикувати й сховався за шторою. Емір і його подільник (а ще двоє стояли «на стрьомі» у під’їзді й біля під’їзду) забрали кілька дорогих статуеток, старі персні, дві картини й чотири старовинні ікони і благополучно змилися, зімітувавши виламку замків. Час обрали вдалий — одразу по обіді. Та племінник сусіда, хоч і боявся виглянути з-за штори, усе ж почув звертання: «Емір». Відразу подзвонив у міліцію. А сп’янілий від успіху Емір по дорозі на ту саму порожню квартиру вирішив грабанути ще один приватний будиночок. Вдалося. Однак біля його будинку чекали міліціонери — кличка «Емір» була їм знайома. Виявилося, до того ж, що саме їхня банда в масках здійснила напад місяць тому на касу заводу в іншому мікрорайоні. Поранили касирку, що спробувала чинити опір. Поранив, правда, не Едуард-Емір. І грошей в касі виявилося мало.