Країна гіркої ніжності - Страница 36

Віта була приголомшена. Трясла, мов грушу, Зіну:

— Скажи, ну, скажи, що це неправда.

— Пусти, — Зіна вирвалася, якось наче бридливо відкинула Вітину руку. — То його справа. І його життя. Тепер надовго сяде.

— Надовго? — У Віти все опустилося: рушилося її небо, хиталася земля.

— А ти як думала? Надовго. Сміливий він, відчайний, тільки, видно, не фартовий.

Зіна зітхнула. Але у виразі її обличчя й словах не було осуду брата, тільки легкий, начеб летючий жаль. Дорогою від Зіни Віта думала про Едикову сестру — чому вона така покірна, ніби якийсь додаток до брата, його життя, вчинків, повелінь і примх. Чому так? З великої любові? А вона сама? Що її приваблювало, притягало, мов незримий магніт, до цього чоловіка? Не тільки чоловіча сила, поєднувана з дивною грубуватою ніжністю, не лише несхожість на того злочинця, бандита, який був знаний із книжок і кіно, з розповідей, почутих у дворі. Хоча у дворі тітоньки й бабусі, котрі вічно там сиділи, не вельми й засуджували тих, хто опинився в тюрмі. «Непутьові», якась ніби й необхідна частина життєплину, що врівноважувала іншу, надто правильну. Ці чотири місяці Едик був уважний до неї, дарував дорогі речі — перстень, намисто, комбінації, трусики, чобітки, ажурні панчохи — все те вона не могла показати мамі, а отже, й прийняти. Вона вдягала те багатство (боялася спитати — звідки?) тільки перед ним, і то був мовби театр одного актора й так само одного-єдиного глядача. Раптом збагнула, що в їхніх міні-виставах, які неодмінно завершувалися коханням, є особливе зачарування. Таємниця, що її не дано розгадати навіть їм двом. Тепер збагнула інше: то була втеча, гра у схованки. Від когось третього, що заглядав у вікно або й намагався зазирнути у щілину. Або дивився й усміхався, вони його не бачили. А може, й не хотіли помічати, бо міг би сказати правду. Правду про що — їх обох, того, що їхнє щастя тимчасове?

«Як він міг так мене обдурювати ці місяці?» — подумала Віта.

І раптом вражено спинилася, аж наштовхнулася на стару жінку. Од іншої думки — він ховався, бо не хотів її впускати у своє справжнє життя, бо теж прагнув цих зустрічей і вистав, бо вони і йому були не тільки цікаві, а й необхідні й дорогі.

Пливли в повітрі його слова: «Дякую, що ти зберегла себе для мене». «На тому березі, де я був, ти теж була, тільки про те не знала». «Якщо ти покинеш мене, я спочатку вб’ю себе, а потім тебе».

— Як це? — спитала вона, коли почула ці слова, і засміялася.

— А так, — сказав.

Тепер вона знала, як це могло (може) статися. Або думала, що знала. Чи вбила б її його смерть?

«Вульгарна драма», — подумала студентка Віта.

А якщо не вульгарна?

Спливли слова: «Бринить під небом сірим осінь золота». Далі було щось про літа, які приходять із весни. Тепер весна, її весна, що так прикро, так гірко обірвалася й перецвіла. А як доживе до осені — без нього, підлого, проклятого злочинця?..

«Як ти міг?» — це питання хотіла задати Віта, коли йшла разом із Зіною (сама схотіла) на побачення в СІЗО. Зіна сказала, що вона, Віта, — племінниця Едуарда Грищенка. Що дуже хоче побачити дядька.

Одягнутий у шкіряну куртку Едик з’явився ледь змарнілий. Сів за стіл.

— Вибач, мала, що розчарував тебе, — сказав одразу.

Покосився на міліціонера, що слідкував, чи не скажуть чогось зайвого або й цікавого для слідства.

— Як ти…

Віта почала заготовлену фразу і не змогла договорити.

Мала сказати — міг.

Виходить, міг, бо вона для нього ніхто. Хіба так, тимчасова розвага. А він зовсім інший, з іншим, злочинним життям, способом існування. Вона не з його берега.

Він мов почув її думки. Чи ж почув?

— Ось що, мала, — сказав. — Я, звісно, вибачаюся. Але не каюся. Не каюся. Не намагайся зрозуміти. Мені дадуть десятку, а може, й більше. Стільки не ждуть. І ти не жди. То тільки в піснях блатних стіки ждуть. І взагалі я тобі чужий. Щитай — урка підлий. Чи як хоч. До того ж, я тебе обдурював. З тими пісьмами, що тобі так подобалися, які напам’ять вчила. Не мої вони були, не мої слова. Я б так не склав, куди вже…

— Не тво…

— Фраєра одного, що колись там сидів. Зарізали фраєрка, бо надто гордим був, «півнем» не хотів ставати, хоч казали: так — дмухни і впаде. А бач — не хотів… Зошит остався, щоденник чи як там називається та фраєрська базгарнина. Кореш один мені показав. Я прочитав, ну, думаю, для дівчинки моєї писанина. Вроді золотих монет чи приманки, ніби сир у пастці для мишки. От і став тобі посилати. По шматочку. Такий от дядечко Едик…

Раптом він провів долонею по лобі. Віта побачила — там виразно проступив піт.

— От і все, — сказав хрипко. — А тепер — іди. Мені тре з Зіною парочкою слів перекинутися. То наша сімейна балачка.

— До побачення, — сказала Віта.

— Прощай, мала, — сказав він. — Хоч тепер і не мала. Заміж швидше виходь. Речі ті, що приносив, можеш забрати. Не крадені вони. Хотя навряд чи візьмеш. Як і той фраєрок, горда ти. Вам би було зустрітися. Ну все. Йди собі.

Він не знав (чи знав), що закидає найліпшу вудку, ставить найліпшу пастку, а в ній кладе найкращу приманку. Коли пройшла злість за ще одне обдурювання, Віта збагнула: листи з чужими словами Едик посилав, бо хотів чимось привабити її у собі. Чимось заманити. Прив’язати. Хай навіть чужими словами. Але ж хотів. Отримати, мати саме її. Тому прагнув, як міг.

Вона виправдовувала його. І до суду, й на суді, куди ходила чотири дні підряд — добре, що якраз закінчилися екзамени. Виявилося, що організатором пограбувань і нападу був зовсім не Едик, а його кореш Максим Мищенко. На прізвисько Тромбон. Уже потім Віта збагне, як усе хитро було розраховано. Тромбон судимості не мав. Отже, строк мав отримати менший. А стріляв при грабунку каси Веня Курчак, на прізвисько Базука, якого так і не затримали. Едик тримався гідно, виклично, але не дуже, було в його мові щось таке, що вона визначила для себе — стримувана гідність. Усе ж підсудні отримали чимало: Тромбон — дванадцять, Едик — десять, двоє інших — по вісім і шість років. Віта слухала вирок, і їй раптом здалося, що вирок виносять їй. Що то вона сидітиме у колонії довгих десять років. А він, Едик, сидить на лавці для глядачів.