Країна гіркої ніжності - Страница 44

«Це мій світ», — сказала якось собі у відповідь на власні сумніви й почула, як хтось відповів: «Покажи, де він?»

Не могла показати. Маленька квартирка, без зручностей, хіба що з паровим опаленням, куди навіть воду треба було носити… Раз на три дні шлях на чергування (потім взяла собі ще півставки). Читання, робота вдома, телевізор. Навчилася в’язати, зв’язала теплі светри для Едуарда й собі. Навчилася влітку і восени збирати гриби. Помагала сусідам садити й збирати картоплю, за що ті віддячували мішком-другим бульб.

Мама Даза сказала на прощання: «Пиши».

Вона написала одного листа, другого і порвала. Дивилася на сторінку з буквами, що складалися в слова, й думала: про що вони? Її теперішнє життя? Але ж воно не таке, як описує. І замість довгого послання написала один рядок: «Мамо, у мене все добре. Віта».

Мама відповіла: «Приїжджай, я тебе дуже чекаю. Твоя мама».

Не поїхала. Не приїхала й мама.

Раз у відпустку Віталія таки вибралася до Києва. У неї був ключ від квартири. Спершу навідалася до поліклініки, де працювала мама, дізналася, коли чергує. І тоді подалася до їхньої скромної оселі. Тут нічого не змінилося, хіба з’явилася нова маленька вазочка. Так само поруч в її кімнаті й маминій стояли ще два фотопортрети — її і мами. Віталія поцілувала мамине фото й опустилася перед ним на коліна. Мама трохи сумовито усміхалася до неї. Віті здалося — усмішка сумніша, ніж раніше.

Вона відчувала вину перед мамою — за обман, втечу, за своє кохання, за ненаписані листи. Але вина мовби жила поза нею — пульсуюча, наче рана. До неї боязко доторкнутися. Вона мов сама по собі. А Віта?

— У чому моя вина? — прошептала Віталія й підвелася з колін. — Пробач, мамо.

На столі у маленькій кімнаті побачила списаний аркуш паперу. Мимоволі кинула погляд і здригнулася.

«Доброго дня, Віточко», — так починався той лист.

Лист до неї. Вона прочитала його. Мама писала про це літо — то спекотне, то дощове, про справи в поліклініці, про їхню спільну знайому, тітку Таю, про те, що їй, Віті, передавала привіт однокласниця. Лист обривався, був ще недописаним.

Віталія сиділа, заціпенівши. Хотіла оглянутися, бо майнула думка, що мама зайшла і стоїть за плечима. Зрештою оглянулася. А тоді, підштовхнута раптовою здогадкою, кинулася ритися в шухляді стола, в тумбочці.

І знайшла те, що шукала, — мамині листи до неї, як і той, що на столі, невідправлені. Віта прочитала їх геть усі — листів було двадцять чотири, акуратно складені в коробочку. Вона читала і все більше заливалася слізьми. Хоч у листах не було нічого особливого. Розповідь про київські події, про поліклініку, про знайомих, про осінь, зиму, весну, літо, знову осінь, зиму й весну. Тільки дивне відчуття виникло: мама писала не до неї, до когось іншого, а вона, Віта, десь там поруч, там, на вулиці, якою йде мама, в гостях у маминої колеги тітки Валі, у поліклініці, вдома. Присутність її зрима, більше того — необхідна. Вона там була, є і ще буде…

Дочитавши, вона вже рюмсала на весь голос. Ридма ридала. Дорікала собі й мамі. Мама мала щось зробити, мама мудріша. Чому вона не відправила ці листи?

Задзвонив телефон. Деренчав довго, так, наче був простуджений. Мама? Ні, вона ж на роботі, не знає, що донька тут, у квартирі. Хтось добивається мами? Віта переборола спокусу взяти трубку.

Коли вже збиралася йти, телефон задеренчав знову. Цього разу трубку взяла. Спершу обережно, а потім стисла, аж хруснули пальці.

— Алло?

— Ой, хто це? Віточка? Ти повернулася?

Вона поспішно поклала трубку. Поспішно, мов та обпекла пальці. Не впізнала, хто дзвонив. Знає її? Нехай. Відгадувати не буде. Не бу-де.

Перед тим, як вийти, написала на папері: «Я була. Спасибі за листи».

При виході з будинку вона зіткнулася з тіткою Нюрою, сусідкою.

— Ой, Віта…

Після кількох традиційних речень: «Де ти тепер? А мама, певно, скучає?», після Вітиних відповідей, коли вже прощалися, сусідка сказала:

— Помниш, гицель у тому будинку жив? Ну, бандіт. Едік, тьху, і ще якось звали по їхньому.

— Емір, — сказала Віталія.

— Точно, Емір. Чула, мо’, знов сидить. І, кажуть, за ним лярва якась поїхала.

— Дякую, — сказала Віталія.

— За що?

— До побачення.

Через два тижні вона таки отримала короткого-короткого-короткого, боже, якого короткого листа: «Дякую, що ти є. Я тебе чекаю. Я тебе завжди чекатиму. Я тебе чекатиму. Мама».

22

За місяць до початку війни Даза написала першого листа до мами. Сама б не додумалася. Сонтаринка сказала:

— А ти напиши мамі.

— Ти гадаєш, ТеБе дозволить відправити?

— А ти без дозволу.

— Я ж не знаю маминої адреси.

— Просто пиши.

І Даза писала. Спочатку про те, що відбувається в їхньому будинку-інтернаті, але не скаржачись, а швидше іронізуючи, з сумним гумором оповідаючи про життя тут — реальне й нереальне, де їй нібито було добре. Де її оточували друзі — реальні й нереальні, та ж Сонтарина, Лєрка і Аня (остання досі жива), але не такі, якими були насправді. Писала про хмари, яблуньку, прочитані книжки. Спочатку писала на папері, крадькома — у спальні, бібліотеці, за спальним корпусом на колодах. Ховала листки за пазухою; листки, яких більшало, зігрівали її, й мовби гріла мама, якій вони призначалися. Та якось її спитала, підозріло косячись, котрась із дівчат: «А що то в тебе під одягом шелестить?» Даза злякалася. Не того, що можуть викрити, забрати, а того, що можуть прочитати слова, призначені тільки мамі. Вона сховала їх у баночці з-під варення. Побачила, як баночку викидала кухарка у бак біля їдальні. Підкралася, викрала баночку, акуратно помила, й баночка стала сховищем для слів, призначених мамі. Баночку закопала під стіною, біля колод, й відтоді стала писати листи мамі подумки. Потім вона стала придумувати листи від мами. Першого такого листа, ніжного-ніжного, зовсім без докорів, отримала за три дні до війни.