За цей час змінилося ставлення до неї Тетяни Борисівни. ТеБе не дорікнула їй жодним словом після повернення з лікарні. Не накричала й ні про що не запитала. Просто робила вигляд, що такої її підопічної, як Даза Рубцова, не існує. З Дазою перестали спілкуватися однокласниці й мешканки спальні, з інших класів, за винятком Сонтаринки й Лєрки, ще хіба двох-трьох дівчат, котрі вряди-годи кидали якесь слово. Явище, коли з кимось не спілкувалися, було в них розповсюджене й називалося «піонерський бойкот». Таким бойкотом карали тих, хто порушував дисципліну або погано вчився, а ще котрі вперто не хотіли відмовлятися від батьків. Бойкот бум тимчасовим чи довготривалим, його оголошували на лінійці чи піонерських зборах. Винуватець мусив, старався виправитися, заслужити припинення бойкоту. Дазі бойкот не оголошували, просто перестали з нею розмовляти і все, мов за помахом чарівної палички. Але в чиїх руках та паличка знаходиться, Даза здогадувалася.
Наприкінці навчального року в неї знову погіршилася успішність. Замість «дуже добре» і «добре» косяком пішли «задовільно» й навіть «неуд» — «незадовільно», хоча відповідала вона так само гарно, вчила уроки й робила домашні завдання старанно. Ба, більше, в творі на вільну тему їй навмисне (вчителька, вихователька?) вставили зайву літеру, переправили «о» на «а», додали непотрібну кому, в іншому місці перетворили крапку на ту ж кому. Коли Даза побачила свій твір, під яким стояло: за зміст — «добре», за грамотність «незад.», загальна оцінка — «задовільно», вона не вірила своїм очам. Червоні підкреслення помилок різали очі. Потім вона опустила ті очі й скропила зошит сльозами. Клас, а за ним і цілий світ кудись попливли. Окремо від них у повітрі пливла вона, Даза.
— Рубцова!
Різкий, гострий, мов лезо бритвочки, якою заточували олівці, голос вернув її до тями.
— Що з тобою?
Вчителька спитала суворо. Дуже суворо. Тоді крикнула:
— Встань, коли до тебе звертаються.
Даза підвелася. Ноги й руки, все тіло стало ватяним.
— Я… Я так не писала.
— Що не писала?
— Я не робила цих помилок.
— Яких помилок?
— Ось цих…
Даза піднесла зошит Варварі Семенівні. Та подивилася в зошит, а тоді на Дазу:
— А хто ж зробив?
— Не знаю.
— Ти… Ти мене в чомусь підозрюєш, Рубцова?
— Ні, — злякалася Даза. — Ні. Але…
— Що — але?
— Нічого.
Даза подумала: віднині вона пропаща. Зовсім пропаща.
«Я зовсім пропаща», — так ще раз подумала.
То було в травні. І то від цього почуття пропащості порятувала її Сонтаринка, порадивши писати листа мамі.
Війна прийшла несподівано, і вже потім зрозуміє Даза: порятувала її від багато чого. Але війна принесла й велике горе. Хоча спочатку ніякого горя не передбачалося. Тетяна Борисівна сказала, повідомивши про підступний напад фашистів, що через місяць кращі піонери поїдуть на екскурсію до здобутого доблесною і героїчною Червоною армією Берліна дивитися на Гітлера у клітці.
…Через місяць їх вантажили в «теплушки», вивозити кудись на схід, бо ворог, наближаючись до Києва, уже навіть обійшов їхнє містечко. «Теплушки» виявилися звичайними товарними вагонами, причепленими до состава з цистернами, і в кожен з чотирьох вагонів їх набили густіше, ніж оселедців у бочку.
Поїзд їде Україною, переїжджає Дніпро. Даза чує голос:
— Хоч би зараз не налетіли.
Вірка Ситченко. А до Дази тулиться Сонтарина. Чи Даза до Сонтарини.
Їх, білих ворон, ворогів чи майже ворогів, хотіли розмістити в різних вагонах. Крик Сонтаринки — крізь час, крізь простір, чутний як тоді:
— Ми будемо разом. Або розстріляйте нас тут.
ТеБе:
— Ця… Ця … німецька підспівувачка… німецька вівчарка… Я не дивуюся… А ти теж, Рубцова?
— Я теж хочу бути разом із Сонтариною, — вперто каже Даза.
Раптом Сонтарина підходить до виховательки:
— Якщо ви не вибачитеся, Тетяно Борисівно, я проколю собі живіт. Ось цим шилом. Або серце.
— Що? Вибачитися? Перед тобою? — ТеБе верещить. — Це за що я маю вибачатися?
— Я не німецька підспівувачка, — Сонтарина приставляє шило, яке невідомо де знайшла, до живота. — Я радянська людина.
ТеБе кинулася до неї і після короткої боротьби забрала шило. Вибачитися не вибачилася, але дозволила їхати разом — Сонтарині і Дазі.
А літаки налетіли вже за Дніпром. Ешелон мовби розтинав навпіл поле, видно було нескошену пшеницю, яка починалася відразу за рідкою посадкою. Ревіння літаків — саме так сприйняла Даза ті звуки — нагнало жах. А потім прогриміли вибухи. Одна бомба влучила у цистерну, інша — в сусідні вагони. Та вибуховою хвилею розтрощило й стіни їхнього, двоє дітей загинули, десятеро чи й більше було поранено.
Страшне пожарисько — горіли й рвалися цистерни, горіли вагони, горіло небо, дорога, поле, яким бігли охоплені вогнем діти й дорослі, й кричали, кричали, кричали діти, котрі вижили, а тепер втікали у поле. Уже коли відбігли трохи, почули крик навздогін:
— Не залишайте!
Даза озирнулася, озирнулася й Соня. За метрів десять од ешелону намагалася підвестися ТеБе. Мабуть, була поранена. З вагона зуміла вибратися, а далі впала й не могла підвестися.
— Хай здихає, зараза, — сказала Лєрка.
— Ні, — це промовила Сонтарина.
І повернула назад. Повагавшись, за нею — Даза.
— Ненормальні, — кричала їм у спини Валерія Капустіна.
На бігу їх перепинила старшокласниця:
— Ви куди? Зараз рвоне ще цистерна. Он та…