Країна гіркої ніжності - Страница 46

— Ми…

Сонтарина не доказала, побігла далі. Тримаючись за живіт, Тетяна Борисівна намагалася підвестися. Спідниця, піджак, все в неї було вимазане кров’ю. Простягла руки їм назустріч:

— Дівчаточка… Що ж це робиться?

Вони спробували її підвести. Худа ТеБе виявилася важкою для двох підлітків.

— Киш… Кишки вивалюються, — стогнала вихователька.

Від погляду на те місце, за яке трималася Тетяна Борисівна, Дазу знудило. Вона виблювала — здавалося, нутрощі у неї теж вивертає назовні.

— В-витрися, — Сонтарина подала хустину.

Ця худюща тиха дівчинка дивилася на диво ясним поглядом. Страх сидів хіба в кутиках очей, що були незвично великими. Удвох таки якось підвели ТеБе. І пішли, пошкандибали полем. Страшно рвонуло ззаду. Але осколки металу пролетіли мимо. Тільки стало враз душно-душно, ніби на небі з’явилося ще одне сонце.

— Який же ідіот наказав чіпляти вагони з дітьми до ешелону з пальним, з цистернами? — простогнала Тетяна Борисівна і ще тихіше: — Ой, дівчатка мої любі…

Біда наздогнала зовсім неподалік від посадки — невеличкого гайку, до якого побігли уцілілі діти й дорослі. Спочатку за спиною почувся гуркіт, потім задвигтіло небо. Поверталися літаки, відбомбившись, зробивши свою чорну справу. Як виявилося, не до кінця. Один із залізних круків дав кулеметну чергу по тих, котрі не встигли сховатися. По них. Кулі посипалися густим вогняним роєм.

Спочатку Даза відчула, як поважчала Тетяна Борисівна, потім побачила, як опускається на землю Сонтарина.

Закричала:

— Соню!

Відпустила виховательку, й та впала на землю.

— Рубцова, — простогнала ТеБе.

Сонтарина лежала долілиць. Даза перевернула подругу, найріднішу її дівчинку, на спину. Спочатку побачила цівку крові на скроні, закривавлену шию, а потім погаслі Сонтаринчині блакитні, як небо ясної погоди, очі.

Вона струсонула подругу, вдарила легко по щоці, спробувала навіть дихнути в її розкритий рот. Розпачливо озирнулася.

Крикнула, а швидше хрипло прошептала:

— Допоможіть…

Віддалялися літаки, кликали на допомогу від пошматованого ешелону люди. Хтось вийшов з посадки і поволі став наближатися до них.

Даза тримала на колінах голову Сонтарини. Сльози душили її, в очах темнішало й темнішало. Поруч стогнала все тихіше Тетяна Борисівна.

«Як же я житиму?» — встигла подумати Даза, перш ніж знепритомніла.

Услід за кухаркою з їхнього харчоблоку до неї підбігла Валерія.

Вони не знали, що попереду чекають майже два довгих роки поневірянь, безпритульності, жебракування, роботи на чужих людей, втеч від облав, доки в маленькому полтавському містечку не пристануть до доброї напівсліпої бабусі. На той час Даза називалася Дариною, Одаркою, бо ім’я Даза викликало підозру — чи не єврейка? Через два роки ніхто б не впізнав колишню Дазу, яка після смерті Сонтаринки жила начеб із застиглим, хоча й вперто живим серцем.

23

Тієї ночі, коли її мама пережила спалах давнього, болючого, у Віталії були свої спалахи — ближчі, але не менш болючі. Вони виникли з небуття, з того, що було забуто. Давно. Ні, не забуто. Здавалося, забуто. І справа не в приїзді мами, не в її біді. Хоча і в біді також. Вона, Віталія, тільки вона мусила пройти знову цей шлях, наковтатися болісних й гірких, наче настоянка полину — без цукру, без якогось пом’якшуючого компоненту, густа полинова вода, настоянка, що гірчить, — такими були спалахи-спомини. Мама Даза розказувала, що колись в її дитинстві, у війну, якась чужа бабуся, котра дала їй прихисток, змушували пити таку густу полинову воду, коли на Дазу нападав страшний ядушливий кашель. Ядуха. Коли вириває, розриває груди і, здається, от-от вирве серце. Чи через горло витягне назовні душу, щоб сказати: ось твоя душа, вона вже нікому не потрібна, навіть тобі самій, бо всередині віднині житиме тільки страшна пані Ядуха. Так казала, згадувала колись мама Даза. Вона прийшла в другому спалаху, висвітлена ним. Обрамлена дивним вінком-аурою.

«Мамо», — думала Віталія.

Теперішня і тодішня. Тодішня й теперішня.

Але спочатку прийшов він. Тобто не прийшов, а був витягнутий з безодні болю. А безодня жила в першому спалаху.

Віталія знала, коли в нього закінчується строк. Вона того дня була вихідна. Ще з вечора нарізала м’яса, щоб уранці зробити його улюблені відбивні. І котлети вранці приготувала — він казав, що чоловік повинен їсти багато м’яса, інакше що то за чоловік. М’яса купила в дядька Дениса, котрий перед Паскою, як і годилося, заколов свиню. Дядько Денис був відставник із надстроковиків і служив донедавна в охороні колонії. Казав, що в нього найліпше м’ясо, бо знає, чим годувати свиночку. Свиночку-лялечку. Віта приготувала й салати, і спекла торта. Чекали урочистого моменту й пляшка вина та міцної домашньої настоянки — її виробляв Денисів брат. Того дня Едуард мав прийти вже як вільний, як господар цієї оселі, і це треба було відзначити. Зранку в ставку неподалік Віталія нарвала латаття — букет також мусив бути.

Едуард мав завітати, прилетіти, висяяти в обід. Віта сиділа — ні, то вставала, то знову присідала на диван — в його улюбленому бордовому платті й тремтіла, наче дівчинка, яка чекає першого побачення. Могла писати твір «Перше побачення» і писала — подумки, з слів, що ставали метеликами.

Він не прийшов ні в обід, ні по обіді. Віта вирішила, що трапилася якась прикра заминка (хоч би нічого не накоїв перед звільненням, молила Бога), й побігла до колонії. Першим облив окропом черговий на прохідній: