Удома випила снодійне і міцно-міцно заснула. А вранці, виглянувши у вікно, побачила маму Дазу, яка підходила до будинку. І то був третій спалах, але не спалах-біль, а спалах-диво, спалах-радість, хоч і з присмаком гірчинки.
Мама приїхала забрати її додому, до Києва. Вона вже знала по Вітину біду. Не дорікнула жодним словом, розмовляла так, наче вони вчора тільки-тільки попрощалися. Ніби не було десятилітньої розлуки.
Віта поїхала з мамою до Києва. Щоб пережити ще два спалахи. Але до того вони вдвох удома наче ходили по склу чи тоненькому льоду. Боячись розбити скло чи роздушити лід. А тоді провалитися, порізатися, поринути у нову відчуженість. Казали небагато слів, але слова ті мовби обмотували чимось м’яким. Ватою, пухом?
«Ми несправжні, — якось подумала Віталія. — Але які ми справжні? Коли ми стали чужими? Коли я стала чужою?»
І все ж ніжність до мами в ті дні не була фальшивою. Вона швидше дивувалася тому, що мама поруч, що до неї можна дотягтися рукою, доторкнутися. Що слово знайде відгук, якщо слово знаходилося. Що обоє пережили десять довгих літ розлуки. Що її, Вітина, зрада розтала десь у повітрі. Але чи була зрада?
Коли їй здавалося, що мама безмовно докоряє, вона починала говорити про щось необов’язкове — погоду, колег по роботі в поліклініці неподалік від дому, в яку влаштував мамин знайомий лікар, про нову гарну станцію метро, про весну, що непомітно, наче скрадаючись, переросла в літо і вже відцвіли каштани на Хрещатику.
А Едуарда зустріла не на Хрещатику, куди полюбила навідуватися теплими літніми надвечір’ями, а на їхньому мікрорайоні. Він ішов… ішов…. ішов під руку (геть не схоже на нього) з жінкою. Щось сказав до жінки, котра їла морозиво. Нахилившись, як до неї, Віти, ніколи не нахилявся. І коли порівнялися, коли її помітив:
— О, Вітуля! Натах, це та моя любка, вірна моя подружка, про яку я тобі розповідав… Вірно любила зека. Віто, зачекай, куди ти?
Віта минула їх, мов сновида. Її оповила густа персональна темрява, що врятувала од пекучого сонця у півнеба, у ціле небо. Сонце стало таким великим, було так нестерпно близько, що Віта, рятуючи од нього свою бідолашну голову, на хвилю обхопила її руками. А потім відпустила — хай летить, горить, палає, це не її голова, вона тепер безголова.
Коли Віта прийшла до тями, подумала, що десь вже бачила цю жінку — старшу за неї, з обличчям не те що спитим, а наче просто зім’ятим, на подушці, після важкого похмільного сну. Жінка була виклично вродливо-невродлива, навіть потворна, але крізь цю потворність проступав сміх — сміх самої жінки, котра зневажала світ і тих, що довкола неї.
Віталія спинилася. Скроні ломило. Але вона мусила пригадати. І згадала. Приуральська колонія, жінка у формі, яка їх перевіряла, обмацувала — з тим же усміхом-вищиром, із блиском відверто презирливих, ні, швидше презирливо-байдужих очей. Жінка, про яку Едик-Емір казав, що вона віддається зекам, казав так зневажливо, як міг тільки він — знищуючи одним-двома словами. І тепер він з нею… Після десяти літ кохання з Вітою… До якої сильна, дужа ніжність аж перехлюпувала… Яку носив на руках під час побачень…
«Порятуй мене, мамо, — подумки попросила Віта. — Ще раз порятуй. Візьми ти мене на руки, бо я знову стаю маленькою. Такою маленькою, що скоро мене вже не знайдеш. Але я ще є…»
Але вона була. Була й далі. Й коли зайшла до забігайлівки поруч із їхнім будинком, щоб напитися, в останній момент, вже коли піднесла склянку з горілкою до губ, виплеснула смердючу рідину на стіну перед собою. Її наздогнав чийсь пропитий голос:
— Брезгує, сука. Навіть напитися не може. Ну, ти бачив таку, Федь?
«Я сама себе побачу», — подумала тоді Віталія.
А через тиждень був останній спалах того спекотного літа. До Києва приїхав Тимур. Тимур Косик, прапорщик з їхньої колонії, молоденький, соромливо сяючий, з усмішкою, що сама просилася на тонкі, ще майже хлоп’ячі губи.
І було надвечір’я. Несподівана зустріч і після слів: «Ой, Тимур, звідки ти, як ти мене знайшов?» — «Я, Віталіє Миколаївно, я, ля-ля-ля і ще якесь ля-ля», — він і сказав, за чим, власне, приїхав. За чим і за ким. За нею.
За нею — ось які були справи. Найважливіша справа того надвечір’я. Бо він, як виявилося, любив її, таємно кохав усі ці роки. Не всі, але цілих п’ять, ні, п’ять з половиною років, відколи прийшов після армії служити в колонію. Так і сказав: п’ять з половиною.
«Дві п’ятірки», — подумала Віталія.
Дві п’ятірки, а він:
— Я, власне, того й пішов туди служити, що вас побачив. Я ж місцевий. Тобто не місцевий, а з Луцька, до тітки в гості приїжджав. Ну, й побачив. На вулиці… Ви йшли така… осяяна. Щаслива. Я дізнався, де ви служите. Де працюєте. І пішов і собі служити, щоб вас щодень бачити. Ну, не щодень, але коли там були, у колонії. Приходив до вас, навіть сам собі пальця порізав, щоб ви перев’язали.
Така була Тимурова любов.
Віталія слухала його й раптом подумала, що їй хочеться ще раз обманутися. Не повірити, не закохатися, а ще раз обманутися, обдуритися, обдурити саму себе. За те, що вже було, але не минуло й пекло. Досі пекло. За справжнє своє кохання до проклятого Еміра. А цей хлопчик — та який там хлопець, піджаристий, підгонистий молодий чоловік — дивився справді страшенно закоханими очима. І був дуже швидким, бо одразу запропонував, щоб вона, Віталія, стала його дружиною. Законною дружиною. Так і сказав: законною. І дістав з кишені коробочку з обручкою, з перснем золотим. А потім і другий, без коробочки — це мій, для мене. Вони поєднаються, й ми поєднаємось, Віталіє Миколаївно… Віто…