Країна гіркої ніжності - Страница 49

— А хочете, я перед вами на коліна стану? — спитав, заглядаючи у вічі.

— Хочу, — раптом, несподівано для самої себе сказала, а потім і засміялася Віталія.

І він таки став. Привселюдно. Перехожі здивовано дивилися, і вечір той літній дивився, і сум Віталії, що погасив її сміх, її бажання обманутися. Чи бажання лишитися? З минулим, яке ще могло стати майбутнім…

— Встаньте, — сказала вона. — Встаньте. Бо я піду…

— Доки ви не скажете, що згодні, — не встану.

Отакий затятий Тимур. І вона сказала:

— Ну, милий мій, я подумаю.

Думка її покликала до Луцька. У колонію вернутися не могла, та й Тимур цього не хотів. Туди він їздив на роботу подарованим батьком «жигулем». Батьки могли подарувати єдиному синові й машину, і двокімнатну кооперативну квартиру: тато невтомно трудився постачальником дефіцитних у той час запчастин, а мама продавала в гастрономі не менш дефіцитні ковбаси й сири. Від вибору сина татусь і матуся, як їх називав чемний, як для прапорщика, син, були не в захваті, але й особливо не заперечували. Хотіли справити синові гучне весілля, але майбутня невістка виступила категорично проти. Довелося обмежитися скромною вечіркою, як назвали застілля на чотири десятки людей. Віта сказала, що мама захворіла й не може приїхати. Насправді вона й не повідомила маму. Знала, що не приїде, чи боялася того можливого приїзду? Утім, лишатися назавжди в колонії сам Тимур не мав бажання й наміру, особливо після того, як там не стало коханої Віточки. Саме так: Віточка, а ще Вітуся, Віталочка, Віталенка, — називав її чоловік. Віта спізнала, що означає «купатися як сир в маслі», та стала кішкою, у якої «дванадцять місяців на рік масниця». Тимур не шкодував грошей на одяг і прикраси для любої Вітусі. Тим більше, що закінчував заочний юридичний факультет і перевівся (звісно, не без батьківської допомоги) слідчим військової прокуратури, отож відтепер міг розраховувати не лише на батьківські гроші.

Він дарував кулони, намиста, гарні жіночі годинники мовби недбало і в той же час елегантно, з підкресленою увагою. Ця увага виростала з його тихої з’яви, з його ніжних слів, з його постаті — простої і начеб (це вже Віта потім визначить) елегантно-запобігливої. Так прапорщик не міг чинити. Значить… Значить, він спочатку кинув долю на її вівтар, до її ніг, і терпеливо, терпеливо, терпеливо чекав свого часу і її вироку. Це їй подобалося, це… павутинка ткалася елегантно і прозоро, на очах у неї і їй підносилася. Захоплено і ніжно. Хоч і була павутинкою. І їй… їй подобалося приймати ті дарунки. Одягати їх. І те, як милується нею Тимур.

«Я просто жінка», — казала собі не раз.

Віта думала, що вона ось-ось покохає, що вона вже кохає чоловіка, а не тільки дозволяє кохати йому. Часом подумки зверталася до мами Дази: «Ти цього разу не мала рації, мамо».

Бо мама сказала після знайомства з Тимуром:

— Ти знову помиляєшся, доню.

— У чому, мамо?

— У виборі. Боюся, це теж недобрий чоловік. — І зітхнула. — Не розумію, чому тебе до таких тягне…

— Але ж Тимур не злочинець, мамо, — трохи роздратовано заперечила Віталія. — Він сам, до твого відома, охороняє злочинців. Таких, як Едуард. А незабаром буде слідчим.

— Це не міняє суті справи, — якось натужно сказала мама. — Людина може працювати ким завгодно, не в цьому річ…

— А в чому ж?

— У нього недобрі очі. Рухи, наче він щось приховує. Від себе. У нього мова неприродно побудована. Слова наче підозрюють одне одного.

— Ти що — мовознавець? Лінгвіст?

— Я медсестра, — з ледь вловимою сумною ноткою сказала мама.

— Ну, не ставай у позу. Це ж смішно, мамо. Приховує щось від себе! Мова… Слова…

— Дай боже, щоб я помилилася, — сказала мама. — Я б тобі заборонила, якби могла… Але ж ти знову не послухаєшся… Це твій вибір… Але віднині ми двоє суверенів.

— Двоє суверенів?

— Так, Віточко…

— Що це означає?

Мама не відразу відповіла. Не відразу. Не шукала слів, а наче зважувала ті, що мала.

— Кажи, — звеліла Віталія.

— Я стомилася чекати тебе, — сказала мама. — Нам буде добре удвох. Нам.

— Удвох? Звідки ти знаєш…

— Може, ти зустрінеш… Ти обов’язково зустрінеш того, хто тебе буде гідний.

— А цей — не гідний?

— Ні. — І, по-особливому дивлячись на дочку: — Я більше не поїду туди. Не поїду по тебе.

— Ти вважаєш… У мене знову закінчиться нічим?

— Так, — безжалісно сказала мама Даза.

— Ні. Ні. Чуєш: ні. Ми знову стаємо чужими?

Віталія підвелася. Уся тремтіла.

Подумала: «Чому я хочу обманутися? Ні, я цього не хочу. Чуєш, мамо, не хочу!»

Вона чекала якихось слів. Може, й повернення до початку розмови. Але для цього треба було розмову, яка вже відбулася, закреслити.

— Щось я колись зробила не так, — сказала мама, як уже раз казала.

— Не так?

— Не так з тобою. Пробач.

— Усе було так, мамо. Хіба що… Ти була занадто правильною. І моральною. У твоєму світі не було Едуарда, а в моєму був. У твоєму його й не могло бути. А мені зустрівся. Став на стежці. Бо… мав зустрітися. От і все, мамо.

— Ні, не все. Я таки не зможу знову чекати. Я не піддослідна тваринка.

— А я? — Віта спитала, мовби за інерцією.

— І ти теж. Тому й прошу: не їдь з ним.

Такою була мама. Мама, яка знову, як завжди, не помилилася. Бо вже через кілька місяців у їхньому розкішному гніздечку, у саду кохання й турботи, стала проростати колюча квітка. Чортополох, а може, й блекота. Чи те й те разом. Чортополох і блекота ревнощів. Дві, три, десять, сто квіток зразу.