Країна гіркої ніжності - Страница 60

«Я його нікому не віддам, — подумала Олеся. — Нікому, бо світ його вкраде й заховає від мене. Нікому, навіть Лільці. Бо хто вона така, щоб щось у мене відбирати? Так, я власниця, і Лілька повинна про це знати».

— Чого ти мовчиш, Олесю? — спитала Ліля, й це були перші слова, які почула Олеся, що стала глухонімою.

— М-м, — промичала Олеся. — М-м.

— У тебе що — зуб заболів? — сказала Ліля.

— Усі зуби, — сказала Олеся. — І всі нерви. Усі руки і ноги.

І тут вона вирішила зробити подрузі царський подарунок. Ні, королівський. Від її величності Олесі Першої. А може, й Другої — у королев іноді буває багато імен. Цей подарунок — її останній вечір з Ярославом.

— Я дарую вам цей вечір, — сказала вона.

— У Олесі поетична душа, — Ліля.

Ярослав глянув на Олесю. Вона попросила подумки — не дивися. Потім — ні, ні, дивися, добре запам’ятовуй, це я, я, я, я така, а не інакша. Я тебе знайшла і зробила планетою, я тебе зроблю тим, ким ще ти не був.

— Ну, бувайте, — сказала вона.

І змахнула рукою у світло-коричневій рукавичці. Королівський жест.

— Приходьте завтра, — сказав Ярослав.

— Обов’язково, — пообіцяла Олеся і пішла.

Не могла лишатися, бо цей вечір і так вже наповнився й хлюпав через вінця. Вечір пив темне густе вино, п’янів і по краплі передавав хміль Олесі.

— Ось так і буває, — сказала вона вголос. — Ось так це, виявляється, і приходить. Ой!

Вона посміхнулася до чоловіка, який здивовано дивився на неї: чому це дівчина розмовляє сама з собою? Він не знав про її щастя, збентеження і перетворення. Власне, перетворення ще не відбулося, воно тільки починалося. Стукало дзьобиком об шкарлупу. Вона слухала і знала, що те, що має народитися, народиться. Обов’язково. Неодмінно. Механічне життя скінчилося. І чекання скінчилося. Хай вечір і далі п’є вино, вона дозволяє.

Хтось про щось спитав її дорогою до метро. Про те, куди пройти. Олеся змахнула рукою. Запитає ще в когось іншого, якщо не так зрозумів її жест. Але вона й сама не знала, що він означав. Не знала, що сама означає у новій якості.

«Я дурю себе?» — подумала.

Біля їхнього будинку, звісно ж, чекав на неї вічний Люсик. Захихотів, сказав, що радий бачити, і запропонував цукерку.

— А випити у тебе не знайдеться?

— Що? — Люсик незмірно здивувався. — Та айн момент, моя принцесо. Додому тіко збігаю. Ти питимеш вино чи, мо’, пиво?

— Самогонку. Кажуть, ви гоните самогонку…

— Брехня, — категорично відрізав Люсик. — Самі купуємо. Но ти такої не питимеш. Для тебе в мене є «Кагорець».

Люсик зник у під’їзді. Олеся подумала, що хоч дурити зле, навіть Люсика вона обдурить. А завтра, якщо пощастить, обдурить, перехитрить Лільку. І дає собі слово: якщо не завоює цього хлопця з Майдану, вийде заміж за Люсика. Цілком адекватна помста самій собі.

Уявила, як Люсик лаятиметься, коли повернеться з пляшкою «Кагору». Може, навіть скаже: «От сука!» Нехай.

— Щось ти сьогодні рано, — сказала бабуся Даза. — Може, Майдан розігнали?

— Ба, їй-бо, ти — агент Янека, — сказала Олеся.

— Я просто кожен раз сама не своя, як ти йдеш на ті мітинги.

— Але ж і ти ходила…

— Вдень.

Задзвонив сотовий. Авжеж, Люсик.

— Брезгуєш? — почула, коли натисла на зелену кнопку.

— Ах, Костику, — сказала Олеся. — Я стомилася.

— Счас прийду в гості, — пообіцяв Костик-Люсик. — Жди. Не відкрутишся.

Він відключився. «Ну, прийде ж», — подумала Олеся.

Вона перевдяглася в халатик. Бабуся спитала, як там, на Майдані.

— Нормально. Майдан стоїть і мітингує. Чекаємо нових виборів.

— Справді, нічого не трапилося?

— Нє. Хіба в мене малесенька біда…

— Олесю, — за цим словом бабуся Даза зойкнула. — Кажи…

Настала тягуча мовчанка. Олеся вже жалкувала, що бовкнула зопалу і здуру про біду. Яка там біда! Смішно…

— Здається, ба, я закохалася, — сказала нарешті Олеся.

Бабуся:

— Так це ж чудово. Давно пора.

Олеся:

— Але в нього також закохалася моя подруга. І я не знаю, що робити.

— Тобто?

— Віддати їй мого хлопця чи ні?

— Ти його дуже любиш? — Бабуся Даза спитала це не відразу.

— Не знаю, — відповіла Олеся. — Я сьогодні його вперше побачила.

— Що? — Спантеличенню бабусі не було меж. — Ох, Олесю, ти, виявляється, ще таке дитя!

«Я така дитина, що якби ти мені щось порадила, я б усе одно не послухалася. Або вчинила б зовсім по-інакшому. Відтепер я сама все вирішую. Хоча досі я теж сама вирішувала».

— Вечерятимеш? — спитала бабуся. — Можу зробити млинці. Або підігріти суп.

— Вип’ю хіба чаю.

Бабуся пішла на кухню ставити чайника. Олеся подумала, що помилилася у Люсикові: він не прийшов, як грозився. Делікатний, виявляється, хлопчик. Ха-ха, сором’язливий. Тут у ній не знати чого стала наростати тривога. Мовби безпричинна, але з кожною миттю відчутніша. Тремка й нав’язлива. Вирішила: вигляне надвір, зирне, чи нічого не сталося з тим дурником. Якщо що — відразу дремене назад.

Олеся відчинила двері, а Костик-Люсик тут як тут. Сидить навпочіпки збоку від їхніх дверей і дудлить з горла вино.

— Ну ти й чмур, — тільки й видихнула Олеся.

— Ти б не відчинила, — сказав Люсик і простяг пляшку. — Хоч?

— Давай.

Олеся взяла пляшку й зробила кілька ковтків. «Кагор» вона не любила, пила іноді — в компанії, з тією ж Лількою — сухе червоне вино. Любила повторювати почутий від когось слоган: «Тебе доля не мине, якщо любиш “Каберне”». Присіла біля Люсика. Поглянула — ти ба, у нього симпатичні голубуваті очі. І де такі позичив…