Країна гіркої ніжності - Страница 61

— Доп’ю й піду додому, — сказав.

— Можеш посидіти, — дозволила Олеся. — Я зараз стільчик винесу. Ти ж мусиш допити пляшку.

— А запросити в гості — слабо? — Він знову відпив й цього разу несподівано закашлявся.

— Там бабуся. Давай вже, допоможу.

Олеся ковтнула раз, вдруге. І подумала: а що ж роблять зараз ті двоє? Ті двоє… Тривога… Тривога не проходила… Виходить, причиною тривоги був зовсім не цей таки закоханий у неї непутьовий хлопець… І зрозуміла, чого вона тривожиться й боїться. І просити почала, звертаючись до нього, Ярослава…

3

З такою чи схожою тривогою Олеся йшла, а потім їхала на метро, пересідала й знову їхала і нарешті пішака прямувала до свого агентства, того дня — четвертого вересня. Дня, позначеного на календарі її шефа таємничо-зловісними чотирма хрестиками.

Наказала собі бути пильною.

День, проте, виявився як день — звичний, буденний. Ігор Леонідович зайшов до приймальні теж звичним енергійним кроком.

— Доброго дня, Олесю.

— Доброго дня, Ігорю Леонідовичу.

— Як справи?

— Нормально.

Та, перш ніж зайти до кабінету, він спинився

— Якась ви сьогодні не така, як завжди. Щось трапилося?

— Дякую, ні.

— Ви якась наче насторожена.

— Вам здалося. Я почуваюся добре.

— Ну, працюйте.

І вона працювала. Тільки подумала: чому помітив її стан? Випадково це чи ні? А день переповнений рутиною. Зателефонувати тому-то, викликати того-то. Документи від… надійшли? Так, Ігорю Леонідовичу. Принесли пошту, потім документацію. Вона занесла до кабінету шефа. Кинула погляд на календар. Там — вчорашнє число. Отже, не хоче, щоб вона побачила ті хрестики. Об одинадцятій, як звично, заварила й занесла каву. Він сказав, що чекає «золотої осені». Завжди чекає, кожного року. А ви, Олесю? Вона:

— Мені теж подобається золота осінь.

От і все. Заходили і виходили працівники, питали, чи прийме, питала вона шефа — прийшов такий-то, просить прийняти. О пів на першу вийшов з кабінету і сказав… сказав, що після обіду буде в Кабміні, потім на зустрічі в Міністерстві екології. Можливо, сьогодні не вернеться. Оглянувся на порозі, посміхнувся. Олесі здалося: не так, як завше, таємниче. Коли вийшов, трохи перечекавши, кинулася до дверей. Замкнені. Їй захотілося стукнути по цих дверях, що ховали якусь таємницю.

Таємниця лишилася. Того дня після обіду шеф справді не повернувся. Це теж таїло якусь таємницю. А може, розгадка її припадала на 25 грудня? Дуже хотілося спитати про ті хрестики (чи плюси?), але не хотіла викривати себе.

Сьогодні ж тривога її разом з нею мусила дочекатися обіду. Вискочила і побігла на Майдан. До нього від агентства всього два квартали. Встигне.

Олеся добігла майже до Майдану і спинилася. Подумала, що вона хоче їсти. Може, зайти в цю хлібну крамницю купити булочку? Чи хоч щось купити…

«Я боюся, — подумала вона. — Боюся цієї зустрічі. І взагалі — це смішно. Ця гонитва. І все, решта. Вигадані почуття. Чому вигадані? Треба дочекатися вечора й піти на Майдан разом із Лілею. Лількою. Удвох. Так чесніше».

Вона повернула назад. Так і не пообідала. А після обіду її покликав заступник голови агентства. Коли вона зайшла, він довго м’явся, питав, як життя, чи була вона в театрі, коли останній раз, як ставиться до цих подій…

— Нормально ставлюся, — сказала Олеся. — Я була на Майдані, Петре Семеновичу, якщо це вас цікавить. І не раз.

Заступник начальника засовався на стільці. Постукав олівцем по столу. Відчувалося, що йому важко щось сказати. Нарешті промовив:

— Власне, вас попереджали… Тобто вас усіх… А ви справді були там не раз.

— За мною шпигували? — Олеся постаралася вкласти у свої слова якомога більше іронії.

— Чому за вами? Ніхто ні за ким не шпигував, як ви висловилися. Але ви працівниця державної установи. До того ж не просто працівниця.

— Я секретар-референт голови агентства.

— Не тільки це, — сказав Петро Семенович. — Не тільки. Ви маєте доступ до державних документів.

— Я їх не носила на Майдан, — сказала Олеся.

— Не в тому річ, — сказав заступник голови. — Не в тому..

— Тоді в чому?

— Бачите…

Цей чоловік хотів щось сказати, але не міг. Не міг і сам боявся? Її чи тих, хто стоїть на Майдані? Чи свого і її начальника?

Олесі раптом стало весело. Виходить, щось таки вона значить у цьому житті. Щось таки значить.

Промовила, теж уже не приховуючи веселості, що раптом нахлинула:

— Чому ж тоді Ігор Леонідович сам не сказав мені про це?

— Про що?

— Про все це…

— Бачите… Хіба ви не розумієте… — Він змахнув рукою. — Ідіть. Я попередив.

— Дякую за попередження.

Олеся вийшла з кабінету, де стало душно. Зайшла до приймальні, сіла за стіл. Подумала, що стає іншою. Що стала вже іншою. Цей чоловік, Петро Семенович, розвіяв усі її страхи. Не треба прикидатися: вона любить того хлопця з Майдану. Закохалася, як тільки його побачила. Вона тепер відчула — їй геть байдуже, який він: добрий чи поганий, підступний, злий чи, навпаки, дуже порядний і благородний. Він є і призначений для неї. Їй навіть байдуже, чи хтось у нього є. І… І навіть байдуже, що в Ярослава, вочевидь, так само закохана її найкраща подруга Ліля. Кирпата Лілька, котра її підтримала й подружилася, коли шість із хвостиком років тому вона приїхала з Луцька й пішла вчитися до столичної київської школи. Гімназії, бо бабуся вважала, що в неї має бути гімназійна освіта. І вона має прискорено пройти гімназійний курс. Підтримка Лілі значила тоді багато.