Країна гіркої ніжності - Страница 67

— Живи! — сказала Ліля.

— Пішли, — Олеся.

Дорогою до їхніх будинків Олеся подумала, що добре було б подарувати Лілі Люсика. Вона якось розповіла Лільці про нього. Хай би робила з ним що схотіла. Що завгодно. По суті, Люсик непоганий хлопець.

Біля свого будинку Ліля спинилася і сказала — ствердно, мов про давно вирішене:

— Ти, звичайно, сьогодні вже не прийдеш на Майдан?

— Прийду, — сказала Олеся.

— Але не до нього?

— До нього.

— Знову получиш. Я дам тобі всерйоз.

— І я теж.

Ліля зненацька вдарила Олесю по нозі. Своєю ногою. Олеся впала, а Ліля зникла. Підводячись, Олеся подумала, що вона перемогла, але розуміла, що це не так. Мало б так бути, але не є. Ще не є.

— Я власниця, — сказала Олеся вголос. — І він буде моїм.

Люсика в під’їзді цього разу не виявилося. Хоч він би згодився — як не вилити душу, то зігнати рештки злості.

Бабуся Даза, як і годиться, не спала.

Звісно, заойкала:

— Господи, на тебе хтось напав?

— Я билася за своє кохання, — сказала Олеся. — Пам’ятаєш, я тобі розповідала про тео-куокіошінхай, котрий тайський бокс, проте, не зовсім…

— Щось пригадую… Ти ж не хочеш сказати…

— Я застосувала той тео на практиці. Разом із Шанхаєм. І хочу спати. Уранці сама почищу куртку і джинси.

— Але синець… Господи… і другий…

— То мої бойові рани.

Звісно, Олеся не змогла довго заснути. І почала придумувати собі сон. У якому вони йшли з Ярославом, взявшись за руки.

Розуміла, що їй треба відступитися.

Що так би було благородніше.

Що вона, по суті, дуже прив’язана до тієї ж Лільки.

Що Ярослав їй, якщо по правді, ніхто. І ліпше вбити кохання в зародку.

З цією думкою вона й заснула.

А вранці — ну, аякже, її вдяганка почищена. І сніданок вам готовий, принцесо. Не знати, що ліпше — дякувати бабусі чи гніватися. Удавати, що гніваєшся. А хто це дивиться на неї із дзеркала з підбитим оком, ха-ха? Запудримо, замаскуємо. А ввечері підемо до Славунчика…

Якби ж вона знала, який сюрприз її чекає. Сюрпризяка-зарізяка.

У наметі Ярослава не було. Ну, аякже, тут знали, до кого вона прийшла.

— Ярослав поїхав, — рудувата кароока дівчина.

— Як поїхав?

— Сьогодні вранці. Він десь там юрисконсультом працює. Завтра треба виходити на роботу, бо закінчується відпустка за власний рахунок.

— Он як? — Олеся не знала, що й думати, що й казати.

Врешті-решт видала те, що просилося на кінчик язика:

— Він… Він нічого не передавав? Не казав…

— Вам?

Дівчина дивилася явно з іронією. Глумливою. Але, може, й не глумливою. Може, їй здається? Здається? Здається, що в голові снується. Може, то співчуття… Але від того не легше.

— Вам нічого не передавав.

«Як безглуздо все це, — думає Олеся. — Але маєш те, що заслужила».

Дурна фраза лізла до голови: «Пройшла любов, зів’яли помідори».

А помідори, ха, і не зав’язувалися. Лишається тільки спитати для повної ганьби:

— Він ще приїде сюди? — І уточнити, мовби й так не зрозуміло: — Ярослав…

— Навряд, — відповіла руденька глумливиця. — Його зміна закінчилася. Ви ж, певно, чули, що вибори призначені на двадцять шосте грудня.

— Вибори?

— Так. Третій тур. До виборів ще постоїмо. А Ярослав і так був тут майже три тижні.

— Дякую за інформацію, — витиснула з себе Олеся.

Почула наче крізь сон:

— Вам погано?

— Ні, що ви… Я пройдуся Майданом.

— Звісно. До побачення.

Олеся пленталася крізь людський частокіл. І для повноти вражень озивається мобілка. І питає Лілиним голосом:

— Ти вже знаєш?

— Про що?

— Наш любчик змився.

— То й що? — знову «щокає» Олеся.

— А те, що дві дурні дівки лупцюють одна одну, а він — тю-тю. Як тобі це подобається?

— Ніяк.

— Страждаєш? Кинь. Він же повна сволота. Або повний тюфяк. Він же бачив, як ми на нього обоє запали…

— Звідки? — кволо заперечила Олеся. — Може, й не бачив…

— Бачив, бачив… І плюнув нам в душу. Харкнув. Ну, який твій землячок? У вас, у Луцьку, всі такі?

Олеся натиснула кнопку. Вирубалася. Та Ліля знала, де її чекати, куди її колишня подруга попрямує. Біля метро «Хрещатик» виросла блідою поганкою. Під руку намагається взяти.

— Давай, тримайся за мене, бо впадеш здуру.

— Відчепися, — шарахнулася Олеся.

— Ну, як хоч…

Ліля трохи відступила, блиснули хижо очі.

— А знаєш, подруго, я навіть рада, що так сталося. І ось що я тобі скажу… Може, то на ліпше… Я довго за хахалями сохнути не вмію. Тим більше за такими, що ще ніц не було. Ну, мо’, пониє трохи. — І далі зловісно: — А ти ж будеш страждати… Я тебе знаю як облуплену.

— Іди до біса. — Олеся штовхає двері в метро.

Як відчепитися від цієї підлої дурепи? Терпіти ще цілу дорогу?

На ескалаторі Ліля стає поруч.

— Будеш, будеш страждати. У таких, як ти, занози надовго.

— Лілько…

Зойк Олесі. Не до Лільки звернутий. Він бачив? Що бачив? Що вона страждатиме? Бачив? І поїхав? Так думає Олеся. Лютий невидимець починає розривати її бідолашну голову.

Звідкись долинула пісня. З Майдану? Про Галю, яка несе воду. І коромисло гнеться. А за нею той хлопець, як барвінок, в’ється. А за Олесею ніхто не в’ється. Навпаки — вона повилася. Повилася і обпеклася. Пісню про Галю перебиває потужне: «Нас багато — нас не подолати». Авжеж, їх багато. А вона одна, одна така Олеся на цілий світ. Яка хотіла кохати. Закохалася. І була зраджена і обпльована. Як там каже ця противна Лілька — обхаркана? Грубо, але справедливо.