Країна гіркої ніжності - Страница 68

Олеся розуміє: тут, у підземці, пісень з Майдану не почути. Пісня з її пам’яті, з її болю. Про Галю, яка насправді Олеся. А «Нас багато — нас не подолати» вигукує хлопець, що підіймається вверх сусіднім ескалатором. Певно, пізнього часу іде на Майдан, до своїх. А вона, Олеся, сама.

— Лілько…

А та саркастично:

— З ескалатора хочеш скинути? Не допоможе…

З тим несподівано Ліля рушає вниз. Штовхає людей і з кимось лається. Олеся розуміє, що попри браваду їй теж боляче.

Біля колії стоять на віддалі. Наче незнайомі. Наче чужі. Авжеж, чужі. Віднині й назавжди.

Й тут несподівана думка паралізує Олесю: а може, Ярослав того й поїхав, нічого не сказав, що бачив — обидві до нього не байдужі. І не міг вибрати. Ні, ні, і ще раз ні! А потиск рук, а те, що вона читала в його очах, у словах, які промовляв з явним, призначеним їй, підтекстом, не так у словах, як скупих жестах, але яких!.. Щось же між ними з’явилося, пробігло, посіялося… Ну як же так, ну як же справді боляче, так боляче, що темніє в очах. Чому ж так довго не їде поїзд?

6

Двадцять п’яте грудня, день, позначений на календарі Ігоря Леонідовича аж п’ятьма хрестиками під її ім’ям, випадав на суботу. Отже, на роботі нічого не мало статися. Так Олеся подумала, прокинувшись. У кімнаті все було звичним: ліжко, стіл з комп’ютером, фотокомпозиції на стінах, а під ними — макраме. Світлини були хуліганськими — оголені хлопці й дівчата, замурзані діти, поранені тварини, комп’ютерні композиції, в яких люди, коти й собаки літали над будинками й садами, наче птахи. Фото мали шокувати бабусю, але не шокували. Бабуся тільки висловила свою думку. Вона взагалі про все висловлювала свою думку, нічого не нав’язуючи. Думки були в міру занудні, цікаві й високоморальні. Десь років через два спільного життя з бабусею Олеся дійшла висновку: її мама, швидше за все, надто серйозно ставилась до бабусиних думок-повчань, тому й у них і визрів, а потім вибухнув конфлікт і стався розрив.

«Мене так легко не спіймаєш на гачок», — вирішила Олеся.

Вона часом іронічно щось бурчала у відповідь, а більше подумки при бабусиних думках уголос наспівувала улюблені мелодії. Диво дивне: вона відкрила, що їй комфортніше, цікавіше спілкуватися з бабусю Дазою, ніж з мамою Вітою. Так було, хоч не мало бути. Іноді вона починала переповідати плітки, почуті в агентстві, бабуся морщилася і казала:

— А тобі самій це цікаво?

— Ага, ще й як!

Олеся бачила: бабуся не вірила, що їй цікаво, й правильно робила, що не вірила. Життя бабусю дечому навчило. Зрідка приходили нові Олесині подружки — раніше та ж Ліля, однокурсниця з училища Ніна, тоді бабуся тихенько «змивалася». Розчинялася у повітрі, сміялася Олеся.

«Щось же і її не тільки навчило», — подумала Олеся.

Так було думати гріх, але вона думала. Бунт у Олесі зрів поволі, готовий от-от вибухнути, але виходило, що бабуся Даза гасить, вбиває його в зародку. Це їй не подобалося, але мусила терпіти. Не станеш же гніватися, що бабуся так доречно «змивається».

Сьогодні бабуся зранку почалапала на базар, а в Олесі раптом з’явилося дивне відчуття, наче в її кімнаті все на місці, не вистачає тільки її самої — Олесі. За цим відчуттям стала рости не знати чого тривога й інше відчуття: щось десь має трапитися чи вже трапилося. Що стосується неї самої. Й тих п’яти невипадкових хрестиків на календарі.

Щось мало статися.

«Уже сталося, — подумала Олеся. — Може, й не зі мною, але чомусь те мені дошкуляє. Ніби маленька скіпка в нозі, яку я сама загнала».

Тривога росла, як одноденна рослина, про яку колись читала Олеся. Та рослина розвивалася з ранку до вечора, випускала листочки й квітку, а із заходом сонця вмирала. Чи помре так само її тривога, Олеся не знала. Але щось треба робити, бо хтось її кличе. Треба втікати чи йти назустріч небезпеці.

П’ять хрестиків.

Олеся виглянула у вікно. Небо сіре й важке. Як і майже завжди у грудні. Суботнє небо. Але чому суботнє? Небо як небо. Яким було вчора. Ні, не таким, зрозуміла Олеся. Може, рятуючись, поїхати на Майдан? Але там немає Ярослава. Там усе вирує, а їй треба приспати тривогу. Вигнати відчуття своєї відсутності. У цій кімнаті, у світі взагалі. На Майдані, як і скрізь, вона буде неприсутньою. Але де тоді, де?

І раптом Олеся зрозуміла: їй треба бути там, де той, хто поставив ті осоружні хрестики. Або плюси. Або те й інше. Де Ігор Леонідович. Де є зараз її шеф, Ігор Леонідович. Стала повторювати ці слова, як мантру. Її персональну мантру.

«Ні, ні, не йди», — сказала вона собі й почала гарячково вдягатися.

Через десяток хвилин вона простувала, мов сновида, крізь пустир до вулиці, на якій знаходилося метро. А потім їхала підземкою до центру. Бігла через Хрещатик в одну й другу бічні вулиці. Та вартовий при вході в агентство сказав, що шефа на роботі немає.

— А де? — спитала Олеся.

Вартовий знизав плечима:

— Сьогодні ж субота.

— Він працює і по суботах, — нагадала Олеся.

— Так, але не сьогодні.

«Що ж це таке?» — думка Олесі забилася, як поранений птах, об вартового чи чергового (як він дивиться на неї), об стіни, вікно; розпач її наростав, ставав, здавалося, нею самою. Болючий, гіркий, нестерпний розпач.

— Є заступник, — почула вона.

Заступник? Навіщо їй заступник?

Надворі Олеся збагнула: єдиний вихід — дізнатися від самого Ігоря Леонідовича. Навіщо? Вона почекає до понеділка. Зателефонувати? Вона одна з небагатьох, хто знає, кому довірено знати номер його сотового. Ні, дзвонити не буде.