Країна гіркої ніжності - Страница 74

— Ти б хотіла вивчитися на медсестру?

— Так, — сказала Даза-Люба. — Як ви. — І додала: — Ви так добре перев’язали палець.

Медсестрі Вірі це полестило. Дівчинка явно була освічена, розмовляла правильною літературною мовою. А коли виявилося, що Любця, як стала називати її Віра, ще й знає чимало віршів про любов, які обожнювала Віра, вони подружилися. Відтепер Даза часто забігала у вільний від занять, від практики час до нової старшої подруги. Крім училищної бібліотеки, Даза записалася ще й в міську і відтепер дивувала Віру мало не щоразу новим віршем — із Пушкіна, Шевченка, Франка, Сосюри, Рильського, Пастернака, Ахматової — зі збірки 1940 року, яка якимось дивом уціліла в міській бібліотеці, менш знаних поетів і навіть забороненого Єсеніна, томик якого вона разом з церковними книгами знайшла на горищі в бабусі Варки. Віра вирішила допомогти талановитій дівчинці. На Дазине щастя, старший Вірин брат, який щойно повернувся з фронту, став працювати в міському комітеті партії. Дізнавшись, що до війни Люба встигла закінчити шість класів, він допоміг їй скласти екстерном екзамени за сьомий. На той час семирічна освіта важила чимало. Заввідділом міськкому домовився з директором училища про переведення Любові Лук’янченко, як «особи, схильної до медицини», на роботу санітаркою до райлікарні. Ще через рік Любов Лук’янченко мала на руках направлення на навчання до медичного училища. По закінченні його, навесні тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого року, вона отримала інше направлення — на роботу у Волинську область.

Треба сказати, що дівчата-випускниці їхали «на Западну» з неохотою. Хто міг — відкручувався чи й просто відкуплявся. Адже ходили чутки, що там, на Волині й Галичині, досі йде війна, що посібники фашистів бандити-бандерівці люто розправляються з приїжджими зі сходу, особливо жінками й дівчатами — вбивають, ґвалтують, виколюють очі, відрізають язики, а то й кидають живими у колодязі-криниці.

Утім, у Люби вибору не було. Впливових родичів у неї теж не водилося. Звертатися ще раз за допомогою до Віриного брата посоромилася. Та й що б він міг подумати? Вирішила — уб’ють, то й уб’ють, ніхто за нею плакати не буде.

У селі, куди вона добиралася спершу з Луцька до райцентру на попутці, а потім на підводі, її насамперед вразила тиша. Ніхто не стріляв, хати під солом’яними стріхами наче вибігали їм назустріч, на вулиці паслася коза й ходили кури, з-за тину визирали цікаві жінки. Одна з тих жінок, запнута чорною, з великими квітами, хусткою:

— Кого типерка привіз, Купріяне? Вчительку?

— Сестру дохтурську, — одказав Купріян. — Гартемичу буде помагати.

— Та йому тре помочніца, — сказала жінка. — Бо сьоннє з самого раничка зновика нажлуктився. Павлиха було пушла, бо нога гноїться, так, казала, банку з маззю розбив, то сама всеньку мусила по землі збирати. Ото чудо таке.

З «чудом» в особі вже немолодого фельдшера Даза познайомилася наступного дня, після того, як переночувала на лавці в одній з двох кімнат маленької хатини, в якій тепер містився сільський медпункт. Фельдшер Тимофій Артемович був, як і вона, присланий з «Восточної» колишній фронтовик, у якого загинула сім’я, і тепер, самотній, заливав ту самоту самогонкою. Тутешніх людей не любив, для нього вони були «сплош бандьори». З ним Даза попрацювала чотири місяці, влітку Артемович поїхав у відпустку, перед тим як попрощатися, сказав до медсестри загадкову фразу:

— Вони й до тебе навідаються. Главноє — не сопротівляйся. Но бдітельность повинна проявити.

З відпустки фельдшер не повернувся, нового не прислали. Лишилася в фельдшерському пункті, або, як казали, — медпункті, сама: і за медсестру, і санітарку, й прибиральницю. Люба (в душі вона вперто називала і вважала себе Дазою) приймала хворих, виписувала ліки, кількох направила до районної лікарні — з підозрою на апендицит, виразку, туберкульоз. Дядька Івана, в котрого болів живіт, мало не силою всадила на підводу, яка їхала в райцентр, і порятувала, як виявилося, від перитоніту. Іншого, якого зігнутого перестріла на вулиці, завела до хати, попри його віднікування зробила масаж і, швидше мимоволі, вправила хребця. Чоловік встав розігнутий і подивився на неї, мов на святу. Як і належало, часто навідувала новонароджених і взагалі малих дітей, котрих у цьому поліському селі виявилося чимало. Двічі її кликали, аби зафіксувала народини — пологи тут приймали жінки-повитухи, яких по-місцевому називали бабницями. Вона вперше оглянула манюнє дитятко, що, здалося, злякано глипнуло на неї — незнайому тітку, і, боячись в душі, сама несподівано взяла його на руки. Від тепла, яке йшло од дитини, й чогось незнаного досі, вона аж затрепетала.

Мешканці цього поліського села, що спершу (відчувала) придивлялися з насторогою, почали змінювати ставлення. Вона відкривала: тут живуть звичайні сільські люди, дядьки й тітки, дідусі й бабусі — хай справді темні, зі своїми звичаями і забобонами, але ніякі не бандити чи підступні вороги, «пособники фашистів». Їй приносили як дарунок яйця, шматки сала, спечені самими круглі хлібини, пляцки, а дружина чоловіка, який у лікарні, куди Даза змусила поїхати, вперше за п’ять літ перестав кашляти, принесла обпатрану курку. Даза ніяковіла, віднікувалася, але несподівано зробила відкриття — їй приємна ця увага, ця підкреслена поштивість до «пані дохтурки».

Казала:

— Я лише медсестра.

Але знала: як тільки відробить ці три роки за направленням — вступатиме до медичного інституту.

У селі організувався колгосп, до якого заганяли селян. Даздраперма прийшла до голови того колгоспу і попросила підводу — з’їздить до райцентру. Головний лікар райлікарні ошелешено дивився на неї, коли перерахувала потрібні їй ліки: