Країна гіркої ніжності - Страница 75

— А де я вам їх візьму, колего?

Так і сказав — «колего». Вона трохи поговорила з худорлявим чоловіком зі стомленим жовтувато-сірим обличчям й раптом, несподівано для самої себе, сказала:

— У вас астма. Але печінка не хвора, це запалення жовчного міхура.

Лікар, якого звали Платон Олексійович, ошелешено зирнув на неї:

— У мене справді астма. Але звідки ви знаєте про жовчний?

— Ви навіяли собі хворобу печінки і боїтеся зробити аналізи, адже так?

— Ви молода нахаба, — роздратовано промовив Платон Олексійович і раптом кволо посміхнувся: — Я справді підозрюю цироз і боюся проводити обстеження. Тепер зроблю.

Цю здатність начеб на око, інтуїтивно ставити діагноз, який потім підтверджувався, Даза згодом відзначала в себе не раз. У неї справді була колосальна інтуїція, яка з роками тільки розвивалася. Але й мала кілька довідників, привезених з училища. Усе життя вона збиратиме довідники й медичну літературу, по суті, займатиметься діяльною медичною самоосвітою й стане лікарем не за посадою, за суттю. Потім її шлях повторить Віталія.

Поки що ж Даза повернеться в село, а через тиждень їй привезуть ліки, які замовляла. Вона зрадіє. У селі розпочалися жнива. Даза прийшла на поле і попросила дати їй серпа та навчити жати жито. Звісно, вона порізала пальця, не могла з незвички не порізати, та ця кров, як і вчинок в цілому, дивно, а може, й символічно пов’язала її ще більше з цими людьми.

Якось прийшов до неї чоловік і попросив дати ліки від простуди. Тоді, хоч і було літо, пройшли дощі.

«Може, й простудився», — подумала Даза.

Дала ліків, зробила укол. Чоловік приходив ще двічі, чомусь обидва рази увечері. Скаржився на радикуліт. Тіло у попереку було геть усипане прищами. Як пішов — Даза присіла на лавку і довго так сиділа.

«От і перший гість, — подумала. — От і перший…»

У селі не пролунало за ці місяці жодного пострілу, але до неї доходили чутки про вбивства в сусідніх селах — міліціонера й голови сільради. А недавно Даза почула про бій на шосейці, кілометрів за сім від села. У Лучинцях стояло кілька порожніх хат вивезенців — куркульських сімей і «бандопособніков». У такій хаті розміщувався й медпункт, а в іншій «вивезенській» — колгоспна контора. Сільської ради не було, вона знаходилася в сусідньому селі. Через кілька років лучинецький колгосп приєднають до більшого, і Лучинці назавше стануть заштатним бригадним сільцем. Але Любові Лук’янченко, медсестри і фельдшера за сумісництвом, на той час в селі вже не буде.

Поки що погожого літнього дня до медпункту підкотила бричка і у двері постукали.

— Так, можна, — сказала Даза.

До кімнати вступив міцний рожевощокий чоловік років тридцяти у галіфе і сірому піджаку.

— Доброго дня, Любове Петрівно, — сказав бадьоро, майже весело.

Вона відповіла здивовано:

— Доброго дня. Я вас слухаю.

Чоловік пильно оглянув кімнату, постукав пальцями по столі.

— Бачу, ви обжилися. І квіточки засушені, і колосочки.

— На обжинках у колгоспі подарували. — У Люби-Дази чомусь ворухнулася неприязнь до гостя, явно не сільського.

— Зрозумілочко, — протягнув майже речитативом прибулець. — Затишок створювати ви вмієте. Здається, й живете тут?

— Так, у прибудованій кімнатці. Сідайте, будь ласка.

Він присів на стілець і попросив-запропонував ще з більшою веселинкою:

— Може, тиск зміряєте?

— Будь ласка.

Тиск у нього виявився майже ідеальним — сто двадцять п’ять на вісімдесят два.

— У вас усе в порядку, — сказала Люба-Даза.

— Я радий. — І подивився знову, мов стрілу метнув й весело воднораз. — І за вас радий. Ви вже добре зарекомендували себе, про що свідчить і ваше районне медичне начальство, і в селі про вас гарної думки.

— Дякую. — Даза й собі всміхнулася.

— Ну, не буду далі тягти кота за хвіст. Я — старший уповноважений райвідділу МДБ. Установа нібито грізна, але тільки для наших ворогів. Чесним громадянам боятися нічого.

— Я не боюся, — сказала Даза.

— І правильно робите, — він зняв нарешті картуза, сірого, як і піджак, поклав на коліно. — Те, що тут триває боротьба з українсько-німецькими буржуазними націоналістами, ви знаєте. Ну, і як чинити, коли б хтось із них навідався до вас, гадаю, інструктували.

— Так. Я маю доповісти.

Він різко повернувся, примружив очі.

— То чому ж не доповіли?

Даза розгублено:

— Але ж до мене ніхто не приходив.

— А на прийом?

— Ну, я ще всіх у селі не знаю… Але чомусь здається, що чужі не заходили.

— Правильно, не заходили. Але можуть зайти, — сказав він. — Тому прошу, як зайде хтось незнайомий, підозрілий, повідомити нас. Зателефонувати можете з кабінету голови колгоспу. Ось телефон, який треба набрати.

Простягнув їй папірець, сказав:

— Краще запам’ятати.

— Я запам’ятаю, — пообіцяла Даза.

— Ну й чудненько. — І майже шепотом, довірливо: — Ви, мабуть, чули про недавній бій? — Змахнув рукою — білою і короткою. — Там, на шосе.

— Так, — сказала правду Даза.

— А в тому бою кілька бандитів було поранено, — він сказав це як про щось бридке. — Гадаю, їм потрібна буде допомога. Ліки, бинти. Не відмовляйте, це небезпечно для життя. Уб’ють і все одно заберуть. Але повідомте відразу. Прикмети, раптом ім’я чи псевдо промайне. Ну і…

Зробив паузу, наче щось зважуючи. Зітхнув. Важко, протяжно.

— Вас можуть попросити піти з ними. Отут дійте залежно від обставин. Якщо будуть вести селом — опирайтесь, кричіть. Не буде такої можливості, або пообіцяють, що беруть вас тимчасово, для допомоги, — ідіть. Можливо, й відпустять, їм ще медикаменти знадобляться. Тоді постарайтеся все запам’ятати, що зможете побачити. І теж відразу поінформуйте.