Країна гіркої ніжності - Страница 77

К оглавлению

Призначено ким? Богом, якого заборонили, начеб списали?

Самою людиною?

Партією?

Проте партія вимагає повної відкритості людини. Виходило, що партія вимагає від людини бути мертвою і водночас живою.

«Але ж це неможливо», — подумала Даза.

— Йди, — сказала вона хлопчику.

— Куди? — спитав цей сусідський хлопець.

Даза не знала, куди він має піти. Може, летіти у вирій? Надто далеко. Надто. Сама пішла — тихо, мов мишка, яка несподівано вигулькнула на сонечко і злякалася, — до медпункту. Свого прихистку, хоч і тимчасового. Прихистку, де тільки й могла сховатися.

Тепер вона стояла серед ночі. Тремтіла, чекала, але ніхто не приходив. Небо з одинокою зіркою впало і придушило самотню дівчину. Вона, звісно, не знала, що через півтора десятка літ таке саме відчуття буде у її дочки, тільки в іншому селі, іншому краї. Тривожніше. Але теж перед важливим вибором. Тільки той вибір буде зовсім іншим. В іншому житті. І Віталія не знатиме, що колись відчувала вона, мама Даза.

Але ця ноша несподівано відкрила: вона дуже легка. Легша за неї саму, треба лише її підняти.

«Неї?» — спитала Даза.

Так кажуть, так думають ці люди. Серед яких вона чужа. Але вона була чужою і чоловікові, котрий приїжджав. Він хотів, щоб вона в усьому призналася. Так, як було. Як мало бути. На вимогу сили, яка не хотіла й не могла пізнати її, Дазу, але прагла забрати її таємницю.

«Це біда», — подумала Даза і зрозуміла, що виходу нема, хіба спробувати заснути, але знала й те, що заснути не зможе. Не йтиме до неї сон, як день, два, чи ніч — другу, третю, сьому і десяту.

Через тиждень безсоння, коли вона нарешті виспалася та провела доволі бадьорий день, і прийшов той другий чоловік. Пізно ввечері, коли Даза ще не спала, але вже лежала в ліжку й перечитувала «Справочник терапевта».

Спершу почула тихий стукіт у вікно. Наче шкрябання. Вона здригнулася, книжка випала з рук. Може, почулося? Стукіт повторився. Мусила встати й підійти до вікна. Коли відсунула фіранку, побачила за шибкою чоловіче лице. Чоловік по той бік вікна показав жестом: відчини, мовляв.

Сама не своя, тремтяча і насторожена, Даза накинула поверх нічної сорочки кофтину. Подумала і вдягла спідницю. Так і відчинила двері, що вели з невеличких сіней до більшої кімнати.

— Добрий вечір, — привітався прийшлий пізній чоловік, і Даза побачила на його плечі автомата.

Даза відповіла й відчула, як несподівано кудись пропав страх. Мовби відкриваючи двері, вона випустила його надвір, у нічну безпроглядну темінь. У світ, куди той страх просився. Може, він сторожитиме її самотній прихисток?

— Прошу вибачення за пізнє вторгнення, — сказав прийшлий чоловік, втім, швидше хлопець років щонайбільше двадцяти п’яти.

— Я ж не спала, — відповіла Даза.

— Так… Але…

Він, здавалося, трохи засоромився. Затупцяв на місці.

Мав зовсім не бандитський вигляд. А, проте, хіба вона знала, якими мають бути бандити… Лісові бандити…

— Ви, мабуть, знаєте, хто я…

— Здогадуюсь, — сказала Даза.

— Скажу відразу, — голос у нього був трохи хрипкуватий — чи то прокурений, чи то простуджений. — Нам потрібні ліки. Деякі ліки. І для перев’язки…

— І що ж вам потрібно?

Він відповів — стрептоцид для ран, жарознижуюче, бинти, добре було б мазь Вишневського. Чи мазь, яка заживляє рани, якщо така знайдеться.

— Усе це в нас є, — сказала Даза. — Але ліки перебувають на особливому обліку. Надто марля. За кожен я муситиму прозвітувати. Можлива перевірка.

— Розумію, — і раптом голос його покрижанів — ледь-ледь. — У нас кінчилися ліки. А там — поранені. Один уже помер. Якось викрутитеся. Якби не крайня необхідність…

— Добре. — Даза відчинила ящик стола, потім аптечку.

Від чоловіка, чи швидше хлопця, несло махоркою і потом. І ще пахло чимось ледве вловимим — так, наче він щойно з’їв яблуко. А може, жменю якихось ягід. І наче запах болота, що йшов звідкись знизу, може, від ніг та прілого опалого листя…

Він поклав ліки й упаковку марлі до невеличкої торбини.

— Дякую. Міг би заплатити, але наші гроші вам ні до чого.

Спинився біля порогу. Як і той, що приїжджав на бричці.

— Ви звідки?

— З Полтавщини.

— Вас, здається, Любою звати?

— Так.

— Напевно, вам не треба казати, що про мій візит не варто нікому…

Не доказав, змахнув рукою. Скривився. Може, теж поранений? Тоді чому не сказав?

— Вам болить? — раптом спитала Люба-Даза.

— Ні, дурниці. Рана вже затяглася.

— Я б могла подивитися…

— Не треба.

І вперше скупо-скупо усміхнувся. Наче дістав промінчик тої посмішки десь глибоко з-за пазухи.

— Що ж, бувайте. Не проводжайте. Коли я вийду, погасіть відразу світло.

Даза так і зробила. Навіть не защипнула вхідні двері на защіпку. Чого їй тепер боятися? Більше не прийде ніхто.

Уже в ліжку відчула дрібне дрижання. Цікаво, котра година? Але настінний годинник у більшій кімнаті, не вставатиме.

Міркувала, що робити. Якось викрутитеся, сказав той чоловік.

Уранці вона мусить донести. Повинна. Як радянська медсестра. Комсомолка — прийняли у ремісничому.

«Що ж робити?» — подумала.

Якби поруч була Валерка, тепер Тамара, вона знала б, що діяти…

«Я миша у мишоловці, — подумала. — Але сиру не чіпатиму. Може, пощастить вибратися?»

Покликала сон. А що він, той снисько волохатий, не йшов до її хати, сказала уголос: