Країна гіркої ніжності - Страница 76

— Якщо виникне така ситуація, я поінформую, — пообіцяла Даза.

— Не сумніваюсь. — Він посміхнувся — майже ніжно, принаймні довірливо, чи що. — У вашому училищі вас характеризували якнайкраще. Гадаю, ви розумієте, що органи мають знати все. Як і те, що єдине, що завадило вам отримати по закінченню медучилища червоний диплом і право відразу поступати в медінститут, це те, що ви перебували на окупованій території. — Довірливо далі: — Якщо відверто, я особисто проти того, щоб підозрювати в чомусь дітей, навіть підлітків. Тим більше, що ви донька полеглого бійця Червоної армії, а ваша мама Анастасія Петрівна була справжньою патріоткою…

— Мою маму звали Тетяна Вікторівна, — сказала Даза, в якої за плечима з’явився легенький холодок.

— Даруйте, це ж ви Петрівна, — усмішка його була схожа на усмішку чеширського кота, пригадала Даза колись прочитану поему-казку. — Я такий неуважний…

Він підвівся, зловив на льоту картуза, який сповзав з коліна. І ще раз метнув блискавку:

— А якого кольору були, до речі, очі у вашої мами?

— У мами? — Дазине здивування було з домішкою страху. — Карі.

— Молодець, — сказав він. — Я просто пожартував. До побачення. Не проводжайте.

Даза побачила крізь вікно, як від’їжджає бричка. Як цей чоловік, що так і не назвав свого імені, хвацько змахує батогом. Ноги їй підкосилися. Опустилася на стілець. І стало ще зимніше, бо… Бо вона ледь не сказала — сірі, темно-сірі — про очі своєї справжньої мами, Маргарити. Мами Рити, від якої вона колись відмовилася. Але ж вона не знала, які очі були в Тетяни Вікторівни Лук’янченко… Чому сказала — карі? Карі… Виходило, що так — карі, раз не спростував. Співпало, вгадала? Що є це… Чому він запитав? Чому нагадав про несправедливо неодержаний червоний диплом — її відверто зрізали на державному екзамені, задавши півтора десятка додаткових запитань. Перестало було боліти, а тепер заболіло знову. Він щось знає, в чомусь підозрює? Знає, хто вона насправді? Вона має заслужити його довіру, як колись довіру страшної ТеБе? Через яку згинула її найкраща подруга Соня, Сонтарина, Сонтариночка… Над нею знову нависла небезпека, цього разу подвійна — від цього чоловіка і від тих, з лісу?..

10

А інший, так само небезпечний чоловік, з лісу, прийшов в один з останніх літніх днів. У дні, що передували його приходу, Даза жила у світі тривожної непевності. Іноді здавалося, що там, у загадкових і могутніх, всевидячих і всезнаючих органах знають геть усе і про неї — що ніяка вона не Люба Лук’янченко, навіть не Даза Рубцова, а Даза, Даздраперма Снігурець, донька відразу двох ворогів народу, яка спробувала, намагалася вислизнути від караючого ока тих же органів. Від меча, який от-от опуститься на її бідолашну голову. Чи плечі. Чи голову й плечі разом. І відітне їх. Їй навіть приснився сон, у якому з темряви з’являвся чоловік (вона знала, що то чоловік), але з жіночим обличчям — наче ТеБе, Тетяни Борисівни, але й не ТеБе, страшним, зеленим, зловісно ошкіреним. Чоловік з жіночим обличчям заносив над нею меч. А швидше довгу загострену палицю. Опускав, не влучав, і так тривало кілька разів, доки Даза не прокинулася. Зрозуміла, що вві сні вона кричала, пригадала, то був крик: «Убий, убий мене!»

«Ні, ні, я не хочу, щоб мене убивали», — подумала Даза й затамувала подих.

Довкола стояла тягуча липка тиша. Наче хтось одягнув будинок у невидимий кокон. Темрява всотувалася у вікна. Тільки зверху у вікні проглядала одна-єдина маленька зірочка.

«Мені страшно, але я мушу піти назустріч, — подумала Даза. — Але назустріч кому? Небезпеці, смерті? Чи їм обом? Я не… не хочу, але мушу піти. Інакше ця тиша задушить мене».

Вона встала, накинула на плечі хустку — велику, квітчасту, яку принесла мама недавно народженого немовляти.

Нічна серпнева прохолода за порогом відразу кинула свій крижаний жмуток на голі ноги, потім в обличчя. Даза спинилася, зіщулилася. Прислухалася. Тишу довкола порушував тільки сюркіт цвіркунів у траві. Він здався Дазі теж тривожним, навіть розпачливим, але, може, то цвіркуни так прощалися з літом, передчуваючи осінні холоди й свою довгу зимову сплячку… Може, своїм сюрчанням намагалися утримати літо і кликали собі в помічники єдину зорю, що пробивалася крізь хмари…

Даза згадала, як десь тиждень тому побачила над селом останніх лелек, боцюнів, як тут їх називають. Боцюни кружляли у вишині, й вона попросила птахів покружляти над її скромною тимчасовою оселею. Задерши голову, Даза ще попросила лелек, аби вони подали їй якийсь знак. Може, про те, що її чекає незабаром. Чи у віддаленому майбутньому. Птахи наблизилися, зробили коло, потім друге над нею. Враз вона почула дитячий голосок:

Боцюн, боцюн, клекотун,

Вхопив бабу за ковтун.

Поніс бабу та й за море,

А без баби діду горе.

То співав-викрикував хлопець біля хати за медпунктом.

Потім він підняв одну ногу, мабуть, уявив себе боцюном, не втримався, впав і лежав, простягши руки до неба.

Даза стояла, завмерла й урочиста, дивилася на боцюнів-лелек, а потім направилася до хлопця.

Спитала:

— Ти боцюн?

Хлопець звівся на ноги, глянув ошелешено.

— Цьоцю, ви що?

Позадкував злякано. Завмер і дивився на Дазу, наче загіпнотизований.

Уперше Даза подумала про людські таємниці, які не мають, не можуть належати іншим. Про потаємність, як одну з основ людського буття. Про те, що, втративши цю потаємність як одну із складових людської сокровенності, людина перестає бути тим, чим їй призначено бути.