Країна гіркої ніжності - Страница 91

— Я не проти, — сказав Ярослав.

— Навіть так…

Вони зустрічалися щодня. Цілий тиждень. До Різдва, на Різдво і після. Слухали колядки — в соборі, палаці культури. Після другого такого концерту Ярослав, трохи ніяковіючи, сказав, що хотів би запросити її до себе. Він винаймав у Луцьку однокімнатну квартиру, бо ж був сам з районного містечка.

— Гаразд, поглянемо, де ти живеш, — сказала Олеся. — Куди ти дівчат приводив.

— Я ще нікого туди не приводив, — сказав Ярослав трохи начеб сердито.

— Ой чи…

Але їй було приємно чути таке. І вона вже знала, що станеться цього вечора. І сталося те, що й мало статися. Олеся зосталася ночувати у Ярослава. Зателефонувала мамі й сказала, що лишається ночувати у шкільної подруги.

Вона не знала, що колись майже так само її мама казала своїй мамі, бабусі Дазі. Але мама Віталія, дозволяючи Олесі заночувати у подруги, раптом пригадала той свій київський дзвінок. З телефонної будки на засніженій вулиці. В обіймах Едуарда-Еміра.

Їй стало млосно. Вона сама лишилася у квартирі. Андрій іще перебував у лікарні. Мама Даза мала вже вернутися, але ще не вернулася. Тільки теж подзвонила й ошелешила, що зараз не в тому селі, а у Львові.

— У Львові? — Віталія не на жарт стривожилася. — Як ти там опинилася?

— Вернуся — розповім, — сказала мама Даза. — Не бійся, я не розвалюся. Я попросила кредит у дядька, якого, здається, звуть Часом. І не заблукала. І в мене ще нема хвороби Альцгеймера.

— Мамо, ну що ти… Але Львів…

Справді, чого там опинилася мама?

Може, вона поїхала шукати батька її, Віталії? Пригадала загадкові слова мами Дази про те, що її батько був чудовою людиною… Що доля його невідома… Чому невідома? У мами було драматичне кохання? Мама казала, він кохав іншу. Вона прощала, не мала зла. Приреченість? Жертовність? Готовність віддати долю на заклання? Але ж усе це так не схоже на маму Дазу…

Віталія сиділа, і їй дуже захотілося, щоб хтось ще подзвонив. Може, Андрій не спить? Але сама порушувати його спокій не відважилася. Йому й так нелегко. Тіло виздоровлює, тільки ходити вже навряд чи буде. Дарма. Вона його не покине, кохатиме за будь-яких обставин. Гірше інше. Світлана, дочка Андрія, навідалася тільки раз. Без онука. Він, бачте, в лікарні може підхопити інфекцію. А їм за тиждень вертатися в Грецію. Усе-таки вертатися. Ні, не тривожитиме. Але чому, чому опинилася у Львові її отаємничена мама? Вирушаючи в поїздку до того села, вона сказала якось також загадково, що шукає дуже важливі сліди… Якщо не батька Віталії, то кого?

17

Даза, Даздраперма Снігурець справді йшла чи їхала шукати сліди. Люби Лук’янченко. Ні, того, що було дотичне до її колишнього імені.

Минуле, неначе вода, пролита на підлогу крізь щілину, щілину пам’яті й усього того, що було її долею.

Пам’ять просочувалася крізь її шкіру, ставала нею самою.

Пам’ять-шкіра стискалася, щоб вибухнути.

Чимраз дужче. Не віддалялася, а ставала джерелом, якого нічим не загасити, не загатити. Те, що сталося колись, кликало до себе. Давно збагнула — опиратися йому марно. Марно опиратися. Марно. Мар…

Вона й не опиралася, як колись. Не проганяла, мов небажаного гостя-комаху. Не вбивала, а з якогось часу стала пестити і ростити. Наближати. Бо зрозуміла, що саме це є її порятунком.

Єдиним, єдино можливим порятунком.

Тоді вона попрацювала у Лучинцях ще рік. Головний лікар районної лікарні перевів її до себе — у зв’язку з виробничою необхідністю. Він зумів її оцінити.

Дивлячись на неї, а швидше голублячи вже вицвілими очима, якось сказав:

— Пташечко, Любов Миколаївно, ви природжений лікар. Був би гріх не позловживати цей рік, до того, як закінчиться ваше направлення, не позловживати щодо вас службовим становищем.

— Я потрібна і в селі, — спробувала опиратися Люба.

— Ви потрібні людям, — сказав Платон Олексійович. — А в Лучинці, щоб вас не мучила совість, я витребую і фельдшера, і медсестру.

І трохи лукаво посміхаючись:

— Ну хочеться мені, старому, щоб ви зі мною попрацювали, Любонько. Така вже стареча примха.

Так Люба-Даза стала працювати в районній лікарні. Її підселили в гуртожиток до іншої медсестри. Давно визначила долю: готувалася до вступу в медінститут.

Час від часу згадувала дівчинку, порятовану нею. Мала істота, котра виявилася такою живучою, начеб відсувалася кудись далеко, в напівреальне минуле. Було й не було. Сталося, бо так мало статися. Так вона думала, коли згадувала. І з якогось дня, з якоїсь згадки стало рости бажання — дивне, схоже на маленьку квітку, яку несподівано бачиш біля своєї оселі. Коли хочеться, щоб квітка та виростала й розцвітала. Щоб росла разом з тобою, а ти з нею.

«Тільки побачу, — думала Даза. — Я ж її порятувала».

Вона немовби знову несла ту дівчинку на руках — крізь ліс, осінній холод, свої страхи. Втікала од звуків за спиною, людських голосів, гурчання машини. Боялася, що наздоженуть або когось зустріне. Боялася, щоб крихітна істота не померла в неї на руках. Думала про те, що мають вижити обоє.

Усе це думала й відчувала тоді, коли йшла, а тепер верталася до цього по-новому. У якийсь момент відкрила, що їй подобається вертатися. Начеб прагла згадати щось нове, їй невідоме, що мусила згадати.

Незабаром нагода випала. Її направили на дводенний семінар медсестер. До Луцька, де знаходився будинок дитини.

Вона мовби забула першого дня про давнє бажання. А от другого щось почало муляти. І в обідню перерву запитала в когось із луцьких медсестер, де знаходиться в Луцьку той будинок. Будинок, що кликав.