Країна гіркої ніжності - Страница 92

Тоді громадський транспорт навіть в обласному центрі ходив рідко. Правда, й саме місто було набагато меншим. Зрештою Даза, яка ризикувала запізнитися на останнє семінарське заняття, знайшла продовгуватий одноповерховий будиночок. Спершу направилася до колеги-медсестри. Жінка років сорока п’яти з ряботинням на обличчі не могла второпати, чого хоче ця несподівана відвідувачка.

— Просто побачити? Це ж не передбачено інструкцією…

— Я дуже вас прошу, допоможіть, — сказала Даза так прохально, як тільки могла.

— Добре вже, тільки я мушу сказати директорці, — змилосердилася медсестра.

Директорка — огрядна, привітніша на вигляд, підтвердила: так, вона пригадує, був такий випадок, що привезли з такого-то району. Ця дівчинка ще у них. Назвали її… назвали… — директорка заглянула в якийсь талмуд, — так, назвали Віталією. Вітою. Бо ж Віта — то жива, життя. Так і назвали.

Директорка звеліла покликати виховательку. А тій наказала провести товаришку медсестру, котрій колись підкинули (так і сказала — підкинули) дитину, до тієї дитини. Хай подивиться, це не забороняється. До Віталії Середи. Бо ж привезли в середу, то таке прізвище й дали.

Вихователька завела Дазу до чималої кімнати. Там вовтузилися — на підлозі, у манежах — десятків два малюків. Хто сидів на маленьких стільчиках, хто розглядав іграшки чи грався ними. Вихователька, яку звали Ніна Михайлівна, придивилася, наче визначала, хто їй потрібен, і ткнула пальцем.

— А ось і наша Віточка.

Зачувши ім’я, маленька дівчинка у сірому платтячку повернула голівку. Тканинна лялька випала з її маленької руки. Подивилася. Відвернулася, знову зиркнула зацікавлено. «Вона схожа…» — народилася і вмерла думка.

— Йди-но сюди, Вітусю, — покликала вихователька.

Мале подибало до двох тіток. Спинилося на півдорозі, насторожено, трохи злякано глипнуло на Дазу. Даза нагнулася, присіла і зустрілася зі світло-сірими, голубуватими оченятами. Дівчинка дивилася не лише насторожено, а начеб вивчаюче. Та раптом насторога змінилася явною цікавістю. Даза подумки дорікнула собі, що нічого не принесла — от розтяпа! Вона простягла до малої руку. І та сяйнула оченятами ще раз, мов щось вирішуючи, раптом схопила Дазу за палець. Потягла до себе і всміхнулася.

— Віточка у нас розумниця, — сказала вихователька. — Не тільки ходити вміє, а вже й слова вимовляє. Ну, Вітусю, скажи тьоті якесь слово. Ну… скажи — тьо-тя…

Мале дивилося так, наче хотіло поглинути, ввібрати в себе Дазу. Принаймні їй раптом так здалося.

— Тьо-тя, — ще раз промовила Ніна Михайлівна.

— Тьотя, — повторила слухняно, не відпускаючи Дазиного пальця, дівчинка одним видихом.

І раптом обдарувала Дазу ще раз слабенькою посмішкою. І пролепетала:

— Ма, — і затнулася та після паузи видихнула ще один склад: — Ма…

— Нє, ну ви бачили таку розумаху? — очі виховательки зволожилися. — То тьотя, Віточко…

Несподівано Даза відчула, як їй до горла підкочується тугий клубок, як сіра плівка застилає очі.

«Що ж це таке?» — майнула думка.

Дівчинка вперто не хотіла відпускати її палець. Даза поволі вивільнила його і погладила Віточку по голові. Та підвела оченята й раптом зітхнула. Якось наче не по-дитячому. Глибоко, з явним жалем.

— Я ще прийду до тебе, Віточко, — пообіцяла Даза. — І подарунок тобі принесу…

— Тьотя обов’язково прийде, — сказала і вихователька. — І цукерочку принесе маленькій Вітусі. І вам принесе, дітки.

— І мені? — спитала дівчинка з круглим личком.

— Аякже. І тобі, Танечко. І Людочці. І Ромчику. Всім.

Підводячись, Віта завважила, що діти оточили їх півколом. Переважно дівчатка. Сирітки.

«Ну нащо так?» — подумала Даза.

— Помахайте ручками тьоті, — звеліла вихователька.

Діти замахали крихітними ручками. Даза ще раз поглянула на Віту й поспішно відвернулася. Швидко пішла до виходу. Уже на дворі вихователька, певно, помітивши її стан, сказала:

— Ви не переживайте так. Тепер сиріт багато. Що поробиш — од війни ще не зовсім оговталися. А їм тут добре. Стараємося всім забезпечити. Правда, як три роки минає, мусимо в дитячий будинок віддавати. Часом, правда, буває, що ще до того усиновляють чи удочеряють. Тико тепер трудно людям жити… Ну, бувайте. Якщо хочете, можете ще до Віточки навідатися. То ж, щитайте, ваша похресниця. І ви їй, видно, сподобалися.

Даза верталася до лікарні, де проходив семінар, сама не своя. Час від часу тілом пробігали дрібні дрижаки. Перед входом витерла сльози.

«Я, виявляється, надто чутлива, — подумала. — Надто… Тепер справді багато сиріт… Я й сама сирота…»

Почула голос виховательки: «Їм у нас добре». А потім слова про те, що в три роки в дитбудинок відправляють. Згадала свій дитбудинок…

Ще дорогою в селище з’явилася думка: якщо дітей усиновлюють чи удочеряють, то чому не може удочерити вона? Їм удвох буде справді добре. Добріше. Ліпше, ніж у цьому будинку. Думка росла й міцніла. Через два місяці Даза знову поїхала до Луцька. Вона боялася, що Віточку — таку гарненьку й розумаху, як її назвала вихователька, вже хтось удочерив. Явилася в будинок дитини з подарунками — іграшками, цукерками, навіть маленьким платтячком. Віта Середа, на щастя, була на місці. Даза цього разу взяла її на руки, пригорнула до себе. Тернулася щокою. Дівчинка засміялася — тихенько, а потім дзвінко.

«Як же вона пахне», — подумала Даза і вимовила вголос:

— Які ж ми пахучі, манюня моя.