Країна гіркої ніжності - Страница 93

Дівчинка щось залепетала. Торкнулася ручкою Дазиної щоки. Даза почувалася щасливою, на сьомому, десятому небі од щастя, й боялася одного — що вона от-от заплаче, розреветься, як дурне коровисько.

Вона ще вийшла з Вітою на руках надвір, пройшлася невеличким садком біля будинку. Мала обхопила її шию ручками. Тислася, горнулася так міцно й ніжно, що Даза подумала: «Як же ми прощатися будемо?»

Та прощатися довелося. Вітуся дивилася на неї оченятами тривожними й зляканими. Скривилися її губки, й вона пролепетала:

— Ти при… при…

Даза здогадалася — питає, чи вона прийде? Чи ще прийде…

— Аякже, моя рідненька, — сказала вона. — Я обов’язково прийду. — І вже тихіше, швидше до себе, ніж до малої: — Я тебе нікому не віддам.

Однак виявилося, що на шляху задуму, який тепер остаточно визрів, стоять неабиякі перепони. Завідуюча пояснила — неодруженим особам удочеряти дітей не дозволяється. Хіба що, хіба що (тут вона якось пильно чи підозріло глянула на Дазу) за одним винятком.

— Кажіть, — видихнула Даза.

— Якщо є довідка, що в майбутньому така жінка не зможе мати власних дітей.

«Така довідка в мене буде», — вирішила Даза.

Повернувшись до селища, вона другого ж дня заявилася до кабінету головного лікаря. Виклала Платону Олексійовичу, що хоче удочерити дівчинку. Ту саму, яку їй колись, майже три роки тому, підкинули. Вона не стане приховувати: їй для цього потрібна довідка. Довідка про те, що в майбутньому вона не зможе мати дітей.

— А ви справді не можете мати, Любове Петрівно? — Головлікар дивився пронизливо і вивчаюче воднораз, і під тим поглядом Даза-Люба спаленіла.

— Я не знаю. Але я дуже хочу… Хочу, щоб Віта, ця дівчинка, стала моєю донькою.

— Ви, отже, штовхаєте мене на обман, грубе порушення закону?

Голос Платона Олексійовича покрижанів.

— Ви… Вибачте. — Даза готова була провалитися крізь землю перед людиною, котра так її цінувала, ба, майже по-батьківськи любила.

— Ох, Любо ви наша, Петрівно, — сказав головлікар. — Біда з вами, екзальтованими дівчатами…

— Я не екза…

Даза не договорила. Розпач охопив її. Що ж тепер їй робити? Виходу нема…

І тут вона почула:

— Ви справді так хочете… мати… цю дитину?

— Так, — Даза аж вигукнула. — Дуже хочу. — І далі гарячково: — Я клянусь вам, що в майбутньому не матиму своїх дітей.

Після невеликої паузи Платон Олексійович заговорив і сказав, що він, звичайно, розуміє її благородний порив. Але він не радить цього робити.

Даза почула:

— Ви, Любочко Петрівно, я не боюся повторитися, природжений лікар. У вас талант до лікування. На додачу, я б сказав, блискуча лікарська інтуїція. Уже зараз саме лікарська. Вас чекає, я передбачаю, більше того, я певен, неабияке лікарське майбутнє. Можливо, я розмовляю і так от переконую майбутнє світило нашої вітчизняної медицини. Не посміхайтеся. Я вам не лещу, а кажу правду. Я з великим задоволенням наступного року дам вам рекомендацію на вступ до медичного інституту. Хочете — до Львова, а ще ліпше — до столичного. А з дитиною вас туди навряд чи приймуть. А якщо й приймуть, де і як ви там житимете? Заочного ж медичного навчання немає. Ще і ще раз подумайте. Ви молода і перспективна. Вийдете заміж і народите свою доньку. А захочете — дві. Усе. Жодних заперечень. Ідіть і думайте. Хоча що тут думати… Ви ще колись згадаєте слова старого лисого Платона…

Даза думала цілий день і майже безсонну ніч. Тої ночі у темряві їй здалося, що чує легкі дитячі кроки. Хтось підійшов до її ліжка.

— Я тут, Віточко, — прошепотіла Даза.

Вранці вона з невиспаними червоними очима зайшла до Платона Олексійовича.

Ще через місяць з усіма необхідними довідками, навіть про те, що має задовільні житлові умови (головний лікар вибив їй як молодому спеціалісту малесеньку квартирку, хоч і без зручностей), з блискучою характеристикою, поїхала до обласного центру. І був світлий осінній день, коли до кабінету завідуючої будинком дитини привели Віту, а Даза схопила дівчинку на руки, притулила рідне пахуче тільце до грудей і сказала тихо і ніжно, як тільки змогла:

— Вітусю, я твоя мама. Я твоя мама, Вітусю.

18

Даздраперма виїхала з Луцька вранці й за дві з половиною години була вже в центрі району, до якого тепер належали Лучинці. Довелося, правда, чекати півтори години на автостанції, доки не відправилась маршрутка, яка проходила через її колишнє село.

Лучинці вона, звісно, не впізнала. Майже не впізнала. Хоч і мала досі добру зорову пам’ять. Центральна вулиця була заасфальтована. Жодної хати під солом’яною стріхою, а тоді — більшість. Хати геть не ті. Проте чим далі віддалялася від центру села, тим більше нараховувала хат із забитими вікнами, з пустими очницями, без скла.

«Бідне моє село, — подумала. — Моє?»

Ось, здається, і хата, в якій знаходився медпункт. Обкладена цеглою, у ній явно живуть люди. Даза вже знала, що теперішній фельдшерсько-акушерський пункт є в сусідньому більшому селі.

Жінка в тій хаті, що вийшла на її стукіт, подивилася здивовано й насторожено: чого ти хочеш, стара бабо, хай і пристойно вдягнена? Може, яка прохачка чи обманщиця?

Даза пояснила, що вона тут колись працювала. Медсестрою. А потрібна їй тітка Мокрина, котра жила неподалік.

— Мокрина? — перепитала жінка. — Так вона давно померла. Літ уже з тридцять буде.

— А хтось з її родичів є?

— У їхній хаті дочка живе. Десь такого віку, як ви-те, може, трохи молодша.